Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

Кілька човнів рухалися від великих суден, що стояли на якорі в каналі, до міста й назад. Мене не помічали або ж не надавали значення, сприймаючи за рибалку. Я скинув грузило у воду, склав весла та спостерігав за входом до «Троянди та корони». Вхід до бару був на боковій вулиці. Ним він не скористається. Якщо він і увійде, то тільки парадними дверима. Минула година. Годинник на церкві пробив четверту. Я все ще чекав. О чверть на п’яту я помітив, як дружина власника готелю вийшла із дверей кабінету та роззирнулася навколо, ніби шукаючи когось. Її гість спізнювався на вечерю. Рибу вже приготували. Я почув, як вона щось викрикнула хлопчині, який стояв біля човнів, прив’язаних до причалу, та не розчув, що саме. Він щось вигукнув у відповідь і, повернувшись, показав на гавань. Вона кивнула головою і повернулася до готелю. За десять хвилин до п’ятої я помітив човен, що наближався до причалу. Веслував міцний чолов’яга, човен був нещодавно полакований і схожий на ті, що винаймають іноземці, котрі бажають поплавати й помилуватися гаванню.

Чоловік у крисатому капелюсі сидів на кормі. Вони підпливли до причалу. Чоловік зійшов та дав човняру грошей після короткої суперечки, після чого рушив у бік готелю. Зупинившись на мить перед тим, як увійти до «Троянди та корони», він зняв капелюх та озирнувся навколо, ніби оцінюючи все, що бачить. У цьому я був певен. Я був так близько, що міг би жбурнути в нього печивом. Потім він зайшов усередину. Це був Рейнальді.

Я дістав грузило та поплив назад до сараю, прив’язав човен, пройшовся містом і став підійматися вузькою стежиною до скель. Шість кілометрів додому я подолав хвилин за сорок. Рейчел чекала на мене в бібліотеці. Обід відклали, позаяк я не з’явився. Вона підійшла до мене, стривожена.

— Нарешті ви повернулися, — сказала вона, — я дуже хвилювалася. Де ж ви були?

— Плавав у гавані, — відповів я їй. — Чудова погода для прогулянок. Куди більш гожа для води, аніж для «Троянди та корони».

В її очах промайнув переляк, цього мені й не вистачало для остаточної певності.

— Гаразд, я знаю вашу таємницю, — продовжив я. — Можете нічого не вигадувати.

Зайшов Сікомб і запитав, чи подавати обід.

— Так, просто зараз, я не перевдягатимуся.

Я поглянув на неї, не промовивши й слова, і ми пішли обідати. Сікомб був дуже стривожений, відчуваючи, що щось не так.

Він кружляв навколо мене, мов лікар, умовляючи скуштувати страв, які подавав.

— Ви не розраховуєте своїх сил, сер, — сказав він, — так не годиться. Так неважко й знову захворіти.

Він поглянув на Рейчел, ніби чекаючи підтримки. Вона нічого не сказала. Щойно закінчився обід, до якого ми ледве доторкнулися, Рейчел підвелася та одразу ж пішла нагору. Я попрямував за нею. Коли вона підійшла до дверей будуару, то хотіла зачинитися, та я встиг заскочити до кімнати раніше, обпершись спиною об двері. В її очах знову був острах. Вона відійшла від мене та стала біля камінної полиці.

— Як довго Рейнальді мешкає в «Троянді на короні»? — спитав я.

— Це вас не стосується, — відповіла вона.

— Ще й як стосується. Відповідайте, — сказав я.

Гадаю, вона зрозуміла, що я не відчеплюся і не збираюся вислуховувати казочок.

— Що ж, гаразд. Останні два тижні, — відповіла вона.

— Що він тут робить? — спитав я.

— Я попросила його приїхати, тому що він мій друг. Тому що мені потрібна його порада, і, знаючи, як він вам не подобається, я не могла запросити його до будинку.

— Навіщо вам потрібна його порада?

— А це також вас не стосується. Годі поводитися, мов дитина, Філіпе, спробуйте зрозуміти.

Мені приємно було бачити її занепокоєння. У ньому читалась її провина.

— Ви просите мене про розуміння, — сказав я. — Ви вважаєте, що я маю зрозуміти обман? Ви брехали мені щодня, останні два тижні і не можете цього заперечувати.

— Якщо я вас і обманювала, то не з власної волі, — сказала вона. — Це було для вашої ж користі. Ви ненавидите Рейнальді. Якби ви дізналися, що я з ним зустрічаюся, знову розгорілася б суперечка, і ви знову злягли б у ліжко. Господи, я що, знову маю через усе це проходити? Спочатку з Емброузом, тепер із вами?

Її обличчя було блідим та напруженим, хоч і важко було сказати, від страху чи від гніву. Я стояв, спиною до дверей, і стежив за нею.

— Так, — сказав я, — я ненавиджу Рейнальді, як і Емброуз ненавидів. Не без причини.

— І що ж це, Господи Боже, за причина така?

— Він закоханий у вас. І вже давно.

— Яка нісенітниця…

Вона походжала маленькою кімнатою, від каміна до вікна, стиснувши руки поперед себе.

— Це людина, яка була поруч у всіх нещастях та випробуваннях. Яка ніколи мене не осуджувала і сприймала такою, як я є. Він знає мої вади, мої слабкості і не засуджує їх, а приймає як частину мене. Без його допомоги за всі ці роки, що ми знайомі, — роки, про які ви нічого не знаєте, — я загинула б. Рейнальді — мій друг. Мій єдиний друг.

Вона змовкла та поглянула на мене. Без сумніву, це було правдою, або ж принаймні здавалося правдою їй самій. Це не змінило мого ставлення до Рейнальді. Частину винагороди він уже отримав. Роки, про які, за її словами, я нічого не знаю. Решту ж дістане згодом. Наступного місяця, чи, можливо, наступного року — але він свого доможеться. Він умів чекати. Та не я і не Емброуз.

— Відішліть його назад, туди, звідки він приїхав, — сказав я.

— Він поїде, коли сам того захоче, — відповіла вона, — та якщо мені знадобиться, він залишиться. Якщо ви ще раз спробуєте мені погрожувати, я поселю його в будинку як свого заступника.

— Ви не посмієте, — сказав я.

— Не посмію? Чому ж це? Цей будинок мій.

І от ми дійшли до суперечки. Її слова стали викликом, який я не міг прийняти. Розум жінки працював зовсім не так, як мій. Аргументи були справедливі, та удари — ні. Лише фізична сила здатна обеззброїти жінку. Я зробив крок їй на зустріч, та вона стояла біла каміна, із сонеткою в руці.

— Залишайтеся