Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Чарівник вибалушив очі, передчуваючи лихо, — і, як урешті виявилось, недарма. Дим згустився в дужу чорну постать — заввишки зо два метри, з чотирма руками, простертими на всі боки[60]. Джин — чи радше джинія — поволі озирався, шукаючи огріхів у пентаклі.

І, на свій превеликий подив, ця джинія все-таки знайшла один огріх[61].

Чотири руки застигли на мить, ніби вагаючись. Потім цівочка чорного диму потяглась від ніг постаті, обережно обмацуючи межі пентакля. їй вистачило двох порухів, щоб відшукати крихітну дірочку в бар’єрі закляття. Вперед, через отвір, вилетіло щупальце, щоб протиснутись у дірочку і знову розростися по той бік бар’єра. Дим струменів дедалі швидше: він ріс, набрякав — і врешті щупальце, набувши велетенських розмірів, завзято шарпонулося в бік другого пентакля, де стояв заціпенілий зі страху чарівник. Гілочки розмарину та горобини, розкладені вздовж країв кола, порозліталися на всі боки, ніби за вітром. Дим розплився біля його черевиків і огорнув йому ноги густим, непроглядним стовпом. Чарівник нарешті пробурмотів щось невиразне, та нічого вдіяти до ладу не встиг: постать у першому пентаклі вже зникла — її сутність прослизнула крізь дірочку й тепер охопила свою здобич. Менше ніж за п’ять секунд чарівник — із його смугастим костюмчиком і всім іншим — зник у хмарі диму. В горішній частині хмари переможно сяйнуло кілька блискавок, а потім стовп запався в підлогу, забравши з собою й чарівника.

За мить обидва пентаклі були порожні, якщо не рахувати промовистої чорної плями на місці, де щойно стояв чарівник, і обгорілої книги, що лежала поруч.

У залі запанувала мертвотна мовчанка. Чарівники стояли приголомшені, їхні секретарі не тямили себе з жаху.

А потім усі разом загомоніли. Ті чарівники, що вже встигли скорити своїх рабів — зокрема й мій господар, — вийшли з пентаклів і здивовано з'юрмилися навколо чорної плями, щось бурмочучи один одному. А ми — вищі істоти — радо й весело заходились обговорювати пригоду. Я теж обмінявся кількома зауваженнями з синьо-зеленою хмарою й цибатим птахом:

— Парно, еге ж?

— Я сказав би, зі смаком!

— Пощастило негідниці! Видно було, що їй самій не віриться...

— Авжеж, такі нагоди трапляються не дуже часто!

— Твоя правда, не дуже часто... Пам'ятаю, було таке колись в Александрії. Там молодий учень...

— Цей бовдур, напевно, помилився в кінцевій частині закляття.

— А може, в книзі помилка? Бачили — він читав прямісінько по книзі? Сказав "exciteris" перед "stringaris". Я сам чув!

— Та невже? Це помилка на рівні новачка!

— Отож-бо. З тим учнем в Александрії сталося так само: він дочекався, поки піде наставник, а тоді... Ні, просто-таки не віриться!..

— Бартімеусе! Корися мені!

Хлопчина рішуче повернувся до свого пентакля; пальто майоріло в нього за спиною. Інші чарівники по всьому залу робили те саме: їх раптом спіткав напад суворої працьовитості. Я й мої товариші по нещастю знехотя обернулися до господарів.

— Бартімеусе! — повторив хлопець трохи непевним голосом. — Роби те, що я тобі тепер звелю: вирушай у світ і знайди непокірного африта. Велю тобі повернутися до мене тільки тоді, коли його буде знищено.

— Зачекай-но!

Пернатий змій вирячився на нього з насмішкуватим подивом. Ач, який поважний зробився цей парубчак: «корися», «велю»! Це свідчило про те, що він неабияк засмучений.

— Чого це ти? — спитав я. — Знайшов чим перейматись! Тобі ж цей чолов’яга ніби не подобався.

Він почервонів:

— Замовкни! Більше ні слова! Я — твій хазяїн, хоч ти щоразу про це забуваєш. Виконуй мою волю!

Ось тобі й довірчі стосунки! Знову він заходився репетувати й тупати ніжкою. Дивна річ: що може зробити з людиною невеличке потрясіння!

Коли мій господар у злому гуморі, розмовляти з ним даремно. Отож пернатий змій повернувся до нього спиною, згорнувся клубком — і, разом зі своїми товаришами по нещастю, зник із залу.

34

Того вечора над лондонськими дахами чинився справжній шарварок. Окрім чотирьох десятків найпотужніших, таких, як я, джинів, що покинули зал у Вайтголлі й порозлітались туди-сюди по всіх сторонах світу, в повітрі юрмилися біси й фоліота різних ступенів недолугості. Не було, напевно, жодної вежі чи конторського будинку, на вершку якого не причаїлися б зо двоє-троє духів.

Унизу марширували батальйони нічної поліції, дещо неохоче прочісуючи вулиці в пошуках бунтівного африта. Одне слово, столицю переповнювали найрізноманітніші державні службовці. Дивна річ, що африта не розшукали вже за перші кілька секунд.

Деякий час я блукав собі центром Лондона в подобі химери, без будь-якого певного плану дій. Як і завжди в такому разі, моя схильність уникати небезпеки боролася з прагненням якнайшвидше виконати завдання й звільнитися. Лихо в тім, що африти — тварюки підступні: вбивати їх вельми нелегко.

Врешті, оскільки на думку нічого кращого не спало, я перелетів на бридкий сучасний хмарочос — споруду з бетону й скла в улюбленому стилі чарівників, — щоб побалакати з тамтешньою вартою.

Химера приземлилася з грацією балерини.

— Агов, ви, двоє! Тут кістяк не пробігав? Ану, кажіть!

Більш-менш чемно, оскільки це були двоє синіх бісенят: із ними по-іншому й не можна.

— Так точно! — негайно відповів перший біс.

Я чекав продовження. Біс козирнув мені і знову заходився чистити свого хвоста. Химера втомлено зітхнула й промовисто кахикнула:

— Ну, й коли ви його бачили? Куди він побіг?

Другий біс облишив вивчати свої пальці на ногах:

— Години зо дві тому. Куди він побіг — не знаємо. Ми саме ховалися. Він, бач, скажений.

— Тобто як — скажений?

Біс замислився:

— Ну.. ви, тобто вищі духи, всі досить-таки бридкі, та здебільшого передбачувані. А цей... говорить усілякі дивні речі. То він усім задоволений, а вже за мить... погляньте, що він зробив з Гібетом!

— А що з ним таке? Він живий і здоровий!

— Це ж не Гібет, а Тібет. Тібета він не спіймав. І мене теж. Сказав, що спіймає наступного разу.

— Наступного разу?

— Еге ж, він тут разів уже з п’ять пробігав. Щоразу читає нам оті набридливі моралі, а потім жере одного з нас. Уже