Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Вона тихо засміялася, обвівши пальцем край келиха.

— А як щодо тебе? Уявляла своє життя інакшим? — запитав я, продовжуючи посміхатись.

Вікторія довго мовчала, вивчаючи мене поглядом. Її очі не говори мені нічого, вона ніби справді вагалась із тим, що потрібно зараз говорити, а що ні…

— Думаю… я ніколи не уявляла, що буду настільки далеко від усього, що колись знала. Але в цьому є щось… ніби я стала вільною нарешті..

— Ти шкодуєш? — ледь чутно запитав я.

Вона трохи розгубилася, але швидко зібралася.

— Ні, — щиро прошепотіла вона, дивлячись мені прямо в очі. — Можливо, це вперше в житті, коли я відчуваю себе справді живою.

Ми довго мовчали після цього, просто сидячи поруч і слухаючи, як за вікном співали птахи. Її щирість збентежила мене. Цей вечір був теплим, тихим, сповненим невимовних емоцій, які важко було ігнорувати.

— Сьогодні бабуся мене вирішила порадувати, — різко сказав я, поки не передумав. Вікторія здивовано підняла очі, очікуючи на продовження. — Мій татко буде у нас на весіллі. Ура!

Я нервово посміхнувся, намагаючись виглядати байдужим, але відчув, як усередині закипає гнів. Очікував будь-якої реакції — шоку, співчуття, цікавості. Але Вікторія лише легенько кивнула.

— Ти через це такий тяжкий сьогодні? — запитала вона, грайливо звівши брову й роблячи ковток вина.

— Чому це я «тяжкий»?

— До того ж ще й душний!

— Бо-о-оже… — я протягнув зі стогоном, хитаючи головою.

— Правда очі коле?

Її очі хитро заблищали, а кутики губ злегка піднялися в глузливій усмішці. Вона виглядала неймовірно зухвалою, майже чарівною у своїй безпосередності.

— Вікторія, з тобою все гаразд? — не втримався я від запитання.

— Абсолютно, — відказала вона, знизавши плечима й закотивши очі.

— Чому тебе аж ніяк не вразила новина про мого батька?

— Мабуть, тому що він не мій батько, — спокійно відповіла вона, роблячи ще один ковток вина.

— Ти розумієш, що він може легко викрити нашу брехню? У нього в очах вбудований детектор!

Вікторія засміялася, спираючись головою на руку, яка лежала на спинці дивану. Її сміх був легким, наче вона не бачила в цьому жодної проблеми.

— Чому ти смієшся?

— Ти такий кумедний, коли нервуєшся, Камілло.

Я вкотре закотив очі, важко видихнувши.

— Ти ж розумієш, що ми маємо поцілуватись на церемонії? — обережно запитав я, не відводячи погляду.

— Ну… уявляла собі, — цілком спокійно відповіла вона, грайливо торкнувшись пасма свого волосся.

— Уявляла? — перепитав я, сподіваючись зачепити її нерв.

— Я ж знаю, що таке весілля, Боже! — зітхнула вона, ніби втомившись від моїх питань.

Я посміхнувся, помічаючи, як її щоки злегка почервоніли. Вперше за весь вечір вона виглядала трохи збентеженою.

— Отже, і що ти там собі мріяла вже? — продовжив я, сідаючи на дивані зручніше й насолоджуючись її ніяковістю.

— Принаймні те, щоб ти випадково не з’їв часнику, — різко буркнула вона, криво усміхнувшись.

— Ох, не хвилюйся, — з удаваною серйозністю відказав я. — Я планував зупинитись на цибулі.

Вікторія розсміялася так голосно, що Ґатто, який спав на іншому кінці дивану, незадоволено підняв голову, а потім пішов геть. Її сміх був заразливим, щирим, і на мить усе інше втратило своє значення.

Вона ще кілька секунд сміялася, ховаючи обличчя за долонями, а потім повільно опустила руки, зустрічаючись зі мною поглядом. Її очі все ще блищали від сміху, але в них з’явилося щось нове — глибока, тепла ніжність, від якої у грудях ледь помітно стиснулося.

— Що? — запитала вона, тримаючи мене своїм пильним поглядом, у якому читалася грайлива цікавість.

— Нічого, — я знизив плечима, посміхаючись. — Просто... отже, ти справді уявляла…

— Камілло, припини мене діставати!

— Я ще тільки почав, сонечко, — зухвало відказав я, закліпавши очима, немов граючи невинного хлопчиська. Вона закотила очі, але легка посмішка все ще грала на її губах.

— Ти знаєш, що інколи зовсім не схожий на себе? — її голос став тихішим, ніжнішим, наче це було зізнання, яке важко вимовити. Вона обережно нахилила голову трохи вбік, немов вивчала мене з нової сторони.

— У який саме момент? — поцікавився я, теж нахиляючись ближче, відчуваючи, як гра поступово перетворюється на щось більше, небезпечне.

— У будь-який, — майже видихнула вона. — Ти завжди різний, Бореллі.

— Це моя стратегія, — спокійно відповів я, підсунувшись ще ближче, так, що наші обличчя розділяли лише кілька сантиметрів. — Хочу вразити тебе на всі сто п’ятнадцять.

— Ох, як благородно з твого боку, — прошепотіла Вікторія, проте її голос зраджував хвилювання.