Читати книгу - "Долі та фурії"

— Я винна, — сказала Матильда. — Передайте, будь ласка, своїм дітям, що мені дуже шкода.

— Не вибачайтеся, — сказав чоловік. — У вас горе. Люба, якби померла моя дружина, я б спалив будинок.

— Це наступний пункт у списку, — сказала вона, й він коротко реготнув без посмішки.

Він приніс переноску, іграшки, поклав усе це в машину. Коли він іще раз вийшов, то з ним була його дружина. Вона йшла навшпиньках по примерзлій траві, щось парувало в її руках. Вона не усміхалась і не супилася. У неї просто був стомлений вигляд, волосся розтріпалося. Вона передала їй чорничні мафіни, нахилилась і сказала:

— Не знаю, побити вас чи поцілувати.

— Так і живу, — сказала Матильда.

Жінка повернулась і пішла. Матильда дивилася їй услід, обпікаючи руки об сковорідку.

Вона подивилася в дзеркало на гостру, як у лисички, мордочку собачки Бога, який сидів на задньому сидінні, в його мигдалевидні оченята.

— Усі мене покинули. Не здумай ще й ти, — сказала вона.

Собачка позіхнув, показавши гострі зубки й вологий язичок.

Упродовж їхнього останнього року, хоча вона нічого й не говорила, Аріель, мабуть, відчував її напруження. Їхня угода закінчувалася. Світ відкривався перед нею таким безміром можливостей, що було аж боляче. Вона ще була така молода.

У неї були плани, як влаштувати своє життя після коледжу, після Аріеля. Вона житиме в однокімнатній квартирі з високою стелею, пофарбованою в колір слонової кістки, а підлога буде сіро-блакитною, світлою.

Вона носитиме все чорне, у неї буде робота, пов’язана з людьми, вона заведе друзів. Насправді у неї ніколи не було друзів. Вона не знала, про що можна розмовляти з друзями. Щодня вона ходитиме вечеряти. Усі вихідні проводитиме на самоті, ніжачись у ванні з книжкою й пляшкою вина. Вона буде щасливою до самої старості, виходячи між люди, коли їй схочеться, але сама.

Як мінімум їй хотілося переспати з кимось молодим, її віку. З кимось, хто дивився б їй в обличчя.

У березні, якраз перед тим, як вона зустріне Лотто і він поверне барви у її світ, вона прийшла на квартиру до Аріеля, де він уже чекав на неї. Вона обережно поставила сумку. Він сидів на дивані, дуже тихо сидів.

— Що ти їстимеш? — спитав він. Вона не їла з учорашнього вечора. Вона була голодна.

— Суші, — сказала на свою голову. Більше вона ніколи не їстиме суші.

Коли прийшов хлопчик-посильний, Аріель примусив її голою відчинити двері, щоб розплатитися. Хлопчик-посильний ледь дихав, дивлячись на неї.

Аріель відкрив пінопластовий пакет, перемішав соєвий соус і васабі, узяв шматочок нігірі й умочив його в цю суміш. Він поклав цей шматочок на плитку підлоги в кухні. Підлога була бездоганно чиста, як і все в нього.

— Ставай на руки й коліна, — наказав він, посміхаючись на всі зуби. — Повзай.

— Не користуйся руками, — сказав він. — Бери все зубами. А тепер злижи всю оту грязюку, яку ти наробила, — наказав він.

Паркет давив їй у долоні й коліна. Вона ненавиділа ту частинку себе, маленьку й гарячу, яка розгорялася всередині неї від того, що вона оце рачкувала тут. Брудна дівка. Вона заприсяглася, що ніколи ні перед ким не стане на коліна. [Боги люблять сміятися з нас. Матильда таки стане на коліна пізніше; вона вийде заміж.]

— Іще? — запитав Аріель. Він вмочив у соус ще один шматок і поклав у кінці коридору, за вісімнадцять метрів. — Повзи, — наказав. Він сміявся.

Слово wife (дружина) походить від протоіндоєвропейського weip.

Weip означає to turn (повертати), twist (скручувати), або wrap (обгортати).

В альтернативній етимології слово wife (дружина) походить від прото- якогось там ghwibh.

Ghwibh означає pudenda. Або «сором».

21

Детектив з’явилася в гастрономі. Матильда склала покупки в багажник і сіла на переднє сидіння, а там уже на неї чекала дівчина з коробкою документів на колінах. Увесь її макіяж: ефектні імлисті очі й червоні губи — сексуально.

— О Боже! — вигукнула Матильда. — Я ж просила вас не бути запопадливою.

Дівчина засміялася.

— Я думаю, що це мій фінальний підпис, — вона вказала на коробку. — Та-да-да-да-а. Ось тут — все. Цей чувак ніколи не вилізе з федеральної в’язниці. Коли ви плануєте всипати перцю цьому лоху? Я хочу встигнути запастися попкорном, коли все це вибухне в кабельних новинах.

— Перший етап — приватні фотографії. Це почнеться за кілька днів, — сказала Матильда. — Там буде вечірка, на яку я мушу йти. Я хочу його трохи помучити перед другим етапом. — Вона завела машину й повезла детектива додому.

У цьому не було нічого аж такого дивного, як сподівалася Матильда, й нічого аж надто сексуального. Їй було сумно, коли вона дивилася на люстру й відчувала, як знайома тепла хвиля піднімається в ній. Могло здатися, що в лесбіянки мав би бути неабиякий досвід, та насправді Лотто був кращий. О Господи! Він у всьому був кращий за всіх. Він занапастив її цим сексом. От до чого все оце? Тут явно не буде другого акту, в цій їхній маленькій альковній п’єсі, просто тупо повториться перший акт, персонажі поміняються місцями, нічого хвилюючого, дурний фінал, та й насправді їй важко було сказати, що такого особливого вона відчувала, тицяючись обличчям у тілеса іншої жінки. Вона діждалася, поки оргазм спалахне в неї в лобі, й посміхнулася приватному детективові, коли та нарешті виборсалась із простирадл.

— Це було… — почала Матильда, та детектив перебила її.

— Облиште, я зрозуміла. Чітко та ясно. Вам не подобаються дівчата.

— Ну, не так, щоб… — сказала Матильда.

— Брехня, — сказала дівчина. Вона струснула своїм темним волоссям і воно розпушилося, як шапка гриба. — Але це навіть на краще. Тепер ми можемо бути подругами.

Матильда сіла, дивлячись на дівчину, яка знову надівала бюстгальтер.

— За винятком моєї зовиці, боюсь, у мене ніколи не було справжніх подруг.

— Усі ваші друзі — чоловіки?

Минуло чимало часу, перш ніж Матильда змогла сказати:

— Ні.

Дівчина дивилася на неї якусь хвилину, потім нахилилася до неї і по-материнськи поцілувала в лоб.

Їй зателефонував агент Лотто. Уже час, нагадав він із тремтінням у голосі, знову братися до справ. Кілька разів він уже отримував від неї порцію солодкої отрути.

Вона так довго мовчала, що він перепитав:

— Алло? Алло?

Велика частина її хотіла забути ці п’єси, залишити їх у минулому й дивитися вперед, у невідомість.

Та вона притримала телефон біля вуха. Озирнулася. У цьому будинку не було Лотто ні на його боці ліжка, ні в його кабінеті на горищі. Ні серед одягу в шафах. Ні в їхній першій підземній квартирі — кілька тижнів тому вона виявила, що заглядає в її цокольне вікно, де було видно тільки чужий фіолетовий диван і мопса, який стрибав на ручку дверей. Її чоловік не під’їжджав до будинку, хоча вона завжди була напоготові, прислухаючись. У них не було дітей, його обличчя не буде проглядатися на їхніх маленьких личках.

Не