Читати книгу - "Колишні. Повернути минуле, Софія Брай"

Час йшов швидко. Незабаром настав момент, коли філія магазину одягу офіційно розпочала свою роботу. Рано-вранці приїхала машина з букетами свіжих квітів. Кілька десятків кошиків із квітами заполонили весь вхід. Аня була шокована: хто міг подарувати так багато? 

— Хто відправив усе це? 

— Ми просто виконуємо роботу, гадки не маємо, хто замовник. Подивіться, може, на листівці написано ім'я. 

Аня якраз уже дивилася і нічого там не було.

— Гаразд. 

Одягнена в пурпурову форму, вона обернулася і пішла всередину, чекаючи на гостей місіс Нері.Їй треба було перевірити, чи все готове, але варто їй зробити кілька кроків, як перед дверима знову зупинилася машина, з якої спустили квіти.

Цього разу їх було не менше, всі вони були у великих кошиках. Червоні, жовті, рожеві та фіолетові суперничали один з одним красою, ніжністю та яскравістю. Незабаром на вході вже не залишилося місця, все на заваді виявилося заставлено. Аня переступила і тепер виявила, що кошик із квітами підписано: Коваленко Віктор.

Ще нічого не почалося, а вже було так шумно. 

— Софія, — гукнула її Еліза. 

Софія що поправляла на манекені одяг, обернулася. 

— Що таке? 

— Це тобі, — дівчина передала їй торбу, що тримала в руках. 

— Що це? — не приймаючи її тієї ж миті, уточнила Софія.

— Подивися й дізнаєшся.

Софія нічого не підозрюючи, взяла сумку, поставила її на стіл і відчинила. Усередині лежало знайоме святкове вбрання, яке вона сама й вигадала. Її найперший виріб. Аліса та Дмитро викупили його під час заручин, як же воно тут виявилося? Здивовано Софія подивилася на міс Нері.

— Що це?

— Дехто попросив мене передати його тобі, — вона навіть не натякнула на того, хто це був.— Одягайся швидше, час майже настав, скоро люди потягнуться, і ти не зможеш вбратися.

Коли двері зачинилися, жінка, розгубившись, узяла одяг. Це була лише сукня, але вона втілювала її фантазії. Замолоду вона мріяла стати видатним дизайнером. Пізніше їй здавалося, що у неї немає шансів. Але, можливо, Бог не такий уже й безжальний по відношенню до неї, оскільки сьогодні вона досягла успіху.

Вона ніколи не думала, що зможе вдягнути цю сукню на себе. Дивлячись у дзеркало, Софія наче на мить зайшла в сон. Почувся стукіт у двері. 

— Софія, виходь швидше, люди прийшли. 

—Ходімо.

— Гаразд, – Еліза пішла за нею. — Я щойно людей бачила. Всі такі красені.

Софія справді не знала, доки не побачила людей на виставковій зоні та не впізнала їх. Віктор та Арсен, друзв Дмитра. 

— Хто це придумав? — стоячи перед довгим платтям, спитав Арсен Аню. 

Внизу було підписано ім'я, але він спеціально вдав, ніби не бачив його. 

—Я.

— Є, – Арсен підняв бретельки сукні. — Що стало джерелом Вашого натхнення? Чому такі тонкі бретельки? Щоб було зручніше знімати? Або для надання виду оголеності? 

Обличчя Ані в мить почервоніло, і вона кинула в його бік смертоносний погляд.

— Якщо подобаєтеся, можете купити, а я вам скажу, що є моїм джерелом натхнення. 

— Я не маю дівчини, навіщо мені його купувати? — скрививши губи, відповів Арсен. 

— Якщо подобаєтеся, можете сам його носити, — усміхнулася Аня, і на її щоках з'явилися милі ямочки. 

Арсен втратив дар мови. Віктор, що стояв поруч, не стримався і розреготався.

— Таке можна зробити, хай сам носить. Саме він має таку пристрасть, — Віктор скористався нагодою познущатися з нього.

— Ти помреш, якщо не відкриєш рота, так?

— Так ... 

— А ти на що дивишся?

У двері увійшла Мирослава. Будучи хорошими друзями Дмитра, вони знали цю жінку, його мачуху. 

— Доброго дня, — Аня вийшла привітати гостю. 

— Привіт, мені до ... 

— Доброго дня. – Посміхаючись, підійшла до неї Софія вітаючи.

— Чи можемо ми з тобою наодинці посидіти? 

— Добре, — погодилася Софія бо ще лишалося трохи часу. — Ідіть за мною.

Мирослава не знала з чого почати. Жінка витягла з сумки дерев'яну коробку і посунула її Софії. 

— Це тобі. 

— Я не можу цього прийняти, — Софії й не хотілося цього робити, тому вона відсунула коробку назад.

Зрештою, вони не такі близькі. До того ж, з огляду на її становище, якщо Дмитро дізнається, що вона контактувала з його мачухою, то, швидше за все, залишиться незадоволений. 

— Ти ще не глянула, а вже відмовляєшся? — Мирослава глянула на неї. — Боїшся, що Діма розсердиться, якщо дізнається, чи не так? 

— Я завжди зважаю на його почуття, — Софія спеціально скористалася Дмитром як приводом. 

Але це було не тільки з цієї причини: якби Дмитра та Мирославу не пов'язували такі стосунки – пасинок та мачуха, вона не змогла б відштовхнути цю жінку. Вона схожа на воду – м'яка, витончена, спокійна.

— Не думай про наші стосунки як про дуже складні. Ти це ти, я це я, нічого іншого нема. Сьогодні відкрився твій бізнес, і я хотіла висловити свої побажання. Боюся, навіть приятель не може прийти з порожніми руками. Відкрий подивися. 

— Але ...

Останньою залишалося лише відкрити коробку, в якій лежав бірюзовий яшмовий браслет. У ньому не було нічого стороннього, виглядав він якісно і, на перший погляд, дорого. 

— Жодних «не можу прийняти», ти дружина Діми, звичайно, можеш. 

Софія не знала, що відповісти. Вона не знала, хто вони з ним один одному: подружжя? Коханці? Друзі? Та нічого з цього не описало б їхні стосунки.

Мирослава дістала браслет і хотіла надіти його Софії на руку, але вона поспішила відсмикнути кисть, за яку її, втім, схопили. 

— Не відштовхуй мене .

Її тембр напружився до краю, немов вона приховувала те, про що не можна сказати. 

— Але…

— Ти мені дуже подобаєшся. Коли я матиму можливість, я хочу розповісти тобі свою історію..

Софія розгледіла біль у її очах і перестала висмикувати руку. Жінка одягла браслет. 

— Його мені подарувала бабуся Діми, а зараз я віддаю його тобі. 

Бабуся Дмитра? Але хіба вона третя за старшинством? Софія заплуталася.