Читати книгу - "Американський психопат"

У мене змокла спина.

— Ну… — Кімболл зупиняється, потім питає: — Коли ви востаннє бачились з Полом Овеном?

— Ми ходили… — «Боже, Бейтмене, придумай що- небудь…» — Ходили на новий мюзикл, він тоді тільки почався… «О, Африко, відважна Африко», так він називався. — Я судомно ковтаю слину. — Шоу — просто обреготатись… і все по тому. Здається, ми вечеряли «У Орсо»… Ні, в «Петалумі». Ні, «У Орсо». — Пауза. — Я… фізично бачив його востаннє біля банкомата. Не пам’ятаю, якого саме… той, що біля, гм, «У Нелл».

— Того вечора, коли він зник? — питає Кімболл.

— Я не впевнений, — кажу я.

— Здається, ви щось наплутали з датами, — каже він, дивлячись у свої записи.

— Як? — питаю я. — А де, на вашу думку, Пол був того вечора?

— Згідно з його записами, підтвердженими його секретаркою, він вечеряв із… Маркусом Хальберстамом, — каже детектив.

— І? — питаю я.

— Я його допитав.

— Маркуса?

— Так. Він це заперечує, — каже Кімболл. — Хоча спочатку був не такий впевнений.

— То Маркус все заперечив?

— Так.

— Ну, а в Маркуса є алібі? — тепер я значно уважніший до його відповідей.

— Так.

Пауза.

— Справді? — питаю я. — Ви впевнені?

— Я перевіряв, — каже Кімболл із дивною посмішкою. — Він чистий.

Пауза.

— О.

— То де ви були? — сміється він.

Я теж сміюсь, хоч і не дуже розумію чому.

— А де був Маркус?

Це вже майже регіт.

Кімболл продовжує всміхатись і дивиться на мене.

— Він був не з Полом Овеном, — загадково каже він.

— То з ким він був? — я досі сміюсь, але мені паморочиться в голові.

Кімболл розгортає свій записник і вперше дивиться на мене з певною ворожістю.

— Він був у «Атлантиді» з Крейґом Мак-Дермоттом, Фредеріком Дібблом, Гаррі Ньюменом, Джорджем Батнером і… — Кімболл робить паузу і підводить на мене очі, — …з вами.

Я сиджу в цьому офісі й думаю про те, скільки тіло розкладатиметься тут. Зазвичай, коли я сиджу в цьому офісі, ось про що я думаю. Реберця в ресторані «Червоний, гарячий і синій» у Вашингтоні, округ Колумбія. Чи варто мені поміняти шампунь? Яке сухе пиво[136] найкраще? Чи не переоцінюють дизайнера Білла Робінсона? Що не так з АйБіЕм? Максимальні розкоші. «Грати жорстко» — це прислівник? Крихкий мир в Ассізі. Електричне світло. Втілення розкошів. Максимальних розкошів. На цьому вилупку той самий клятий костюм «Армані», що й на мені. Як просто було б злякати до смерті цього довбня. Кімболл навіть не підозрює, наскільки я відсторонений зараз. У кабінеті нема нічого живого, але він усе одно робить нотатки. Коли ви закінчите читати це речення, десь у світі злетить або сяде реактивний лайнер боїнг. Випити б зараз пива «Пілзнер Урквелл».

— О, так, — кажу я. — Звісно… ми запрошували Пола Овена.

Я киваю так, наче щойно щось зрозумів.

— Але він сказав, що в нього інші плани… — потім недоладно додаю: — Певно, я вечеряв із Вікторією… наступного вечора.

— Послухайте, як я вже казав, мене просто найняла Мередіт, — зітхає Кімболл і згортає свій записник.

Я з цікавості запитую:

— Ви знали, що Мередіт Павелл зустрічається з Броком Томпсоном?

Він знизує плечима й зітхає.

— Цього я не знав. Усе, що я знаю, — Пол Овен винен їй чималу суму грошей.

— О, — кажу я, киваючи. — Справді?

— Особисто мені, — довірливо каже він, — здається, що хлопець трохи з’їхав з глузду. Вирішив поїхати з міста. Може, і справді в Лондон. Дивитись на пам’ятки. Пиячити. Байдуже. Я майже впевнений, що рано чи пізно він з’явиться.

Я повільно киваю, сподіваюсь, у мене достатньо спантеличений, як для цієї ситуації, вигляд.

— Як думаєте, він міг займатись окультизмом чи, скажімо, поклонінням сатані? — серйозно запитає Кімболл.

— Е-е-е, що?

— Знаю, питання здається дивним, але минулого місяця в Нью-Джерсі, не знаю, чи ви чули, заарештували молодого біржового маклера — звинуватили у вбивстві молодої мексиканки і проведенні ритуалів вуду з, ну, різними частинами тіла…

— Йой! — зойкаю я.

— Я маю на увазі… — Він знову сором’язливо посміхається. — Ви про це чули?

— Хлопець не зізнався, що це він зробив? — питаю я з тремтінням.

— Звісно, ні, — киває Кімболл.

— Цікава справа, — видавлюю з себе я.

— Хоча він і каже, що не винен, все одно вважає себе інкою, пташиним богом, щось таке, — каже Кімболл, і його обличчя якось зіщулюється.

Ми обидва сміємося вголос.

— Ні, — нарешті кажу я. — Пол був не таким. Збалансоване харчування і…

— Так, знаю, Єльська історія, — втомлено закінчує речення Кімболл.

Довга пауза, здається, найдовша за цю розмову.

— Ви консультувались з екстрасенсом? — питаю я.

— Ні.

Він хитає головою так, що зрозуміло, що він про це думав. О, яка різниця?

— Його квартиру пограбували? — питаю я.

— Насправді ні, — каже Кімболл. — Зникли туалетні предмети. Один костюм зник. Ще кілька речей. І все.

— Підозрюєте злочин?

— Важко сказати, — каже він. — Як я вже згадував, не здивуюсь, якщо він просто десь ховається.

— Тобто спеціалістів з розслідування вбивств ніхто не викликав, так? — питаю я.

— Ні, ще ні. Ми ще не впевнені. Але… — Він пригнічено замовкає. — Практично ніхто нічого не бачив і не чув.

— Це так типово, правда ж? — питаю я.

— Просто дивно, — погоджується детектив і розгублено дивиться у вікно. — Одного дня людина ходить вулицями, йде на роботу, жива, а потім…

Кімболл зупиняється, нездатний закінчити речення.

— Нічого, — зітхаю я й киваю.

— Люди просто… зникають, — каже він.

— Земля розверзається й ковтає людей, — кажу я з легким сумом і дивлюся на свій «Ролекс».

— Моторошно. — Кімболл позіхає й потягується. — Дуже моторошно.

— Зловісно, — я киваю, погоджуючись.

— Це просто… — Він знервовано зітхає. — …марно.

Я мовчу, не впевнений, що тут варто сказати, і зрештою придумую:

— З марністю… важко погодитись.

У голові жодної думки. В офісі тихо. Щоб порушити тишу,