Читати книгу - "День гніву"

Він обперся об стіл, бо й сам був кволий. Брат Домінік обсервував його. В світлиці було ясно, як удень. Вікна, розчинені навстіж, виходили на кружґанок, просто на дідинець, а там, крізь вирвані ворота, била луна пожарища.

Місто горіло. З полум’ям бився об мур лемент і плач, гримотіли здаля вози, вигукували люди. Чернь раювала. Вершники мчали з дуваном при сідлах. Хто волік скриню з добром, хто розбивав воєводине вино, на списах чорніли зняті вражі голови, тумультові не було стриму. Бралось на хмільний і кривавий день.

— Мила ж Богові та кров, що сьогодні ще проллється? — мовив фратер Домінік.

— Не миліша від тобою, брате, й Яремою пролитої, — спохмурнів Семенко, — чернь черню. Ґвалт на ґвалт і кров за кров. Ярема посіяв, а женці жнуть. Та єсть, — сказав він по хвилі, — інші, що й Ярему вкоротять, і чернь приборкають…

Фратер сторожко підвів чоло.

— Які ж то інші такі?..

— Поживеш — знатимеш. Коли з цього тумульту плебсу, що повстав, рушив, як повідь, легіони вишикуються. На оборону sedes libertatis[437] нашої, на оборону нової Речі Посполитої…

— А ти її вістовець?

— Може, і я. І ти міг ним бути, та не схотів.

— І не схочу, — хрипко сказав фратер Домінік.

— Ніколи?

— Ніколи.

Брат стояв проти брата.

Була хвилина, коли злагода скрадалась між них. Тихою тінню застала любов спалахи. Готові були долоні простягтись до себе. Семенко вірив ще в це. Щеміло від мислі про наругу над своєю ж, таки рідною кров’ю. Забув би про все й заслонив його, свого Юрія, власними грудьми, десять міст віддав би, зубами взявши, за нього, до самого пана Богдана пішов би просити ласки й прощення. Але в братових очах не тліла жодна теплінь. Очі були, як крижана криця.

— Що думаєш вчинити зі мною?..

— Даєш же мені слово, коли візьму тебе на поруку?

— Даю. Так мені поможе Господь.

— Обережу ж тебе від черні. Тут найдуться такі, що тебе знають, розірвуть живим, воздадуть тобі таку смерть, якої й мислити не хочу. Єдина рада: відставлю тебе полоняником до гетьманського обозу, принаймні не зазнаєш наруги, а я — ганьби. Пан мій, полковник Мрозовицький, моїм прошенням візьме тебе в опіку, до суду…

— Мрозовицький?! — скрикнув чернець. — Що ж тобі той Мрозовицький?..

— Я — його вістовець в Перебийносовому таборі, — промовив Семенко й сахнувся: брат його зчорнів і скрипнув зубами, увесь затрясся й забігав непевним зором.

— Що тобі?..

— Не діждеш того, не діждеш…

І знічев’я, поки Семенко встиг метнутись убік, хоч прочував, хоч бачив уже, на чому спинився цей непевний зір, фратер Домінік схопив зі стола пістоля, що його було поклав Семенко, й відступав до вікна.

— Юрію, — крикнув вістовець, — ти ж мені дав слово?..

Брат Домінік засміявся. Випалив, хоч рука його тремтіла. Не чекав, коли осяде дим, бачив і так, що Семенко заточився й упав горізнач на стіл. Переступив мертву шляхтянку, що лежала, наче уві сні, розметавши руки, прикрита розсипаною довгою косою, й видерся на підвіконня. Зіскочив на кружґанок, а звідси сходами збіг на дідинець і пропав у тумульті.

31

На бескеття від Случі перла-валила сірома. Драгунія пана Суходольського, гусарська хоругва пана Корсака, охочі з гвардії пана Осінського, взявши від переправи на ріці, нещадимо насідали на чернь. В темряві Кирик, стоячи біля Перебийноса на взгір’ї, бачив тільки відблиски криці й чорний сліпий потік, що ринув від ріки. На тлі вогнів Яреминого табору з того боку Случі, від луни над костянтинівськими передмістями, як з пекельної пащі, виринало кінне панське чортовиння й клало трупом поспільство. Воно втратило серце, утікало мишвою врозтіч, спасалось, як могло.

Кирик розпачав уже з полудня. Загнався реґіментар, таки не зважив тієї сили. Корпус князя Яреми і воєводи Тишкевича вже в Росолівці, донесли язики, з’єднався з кінними компутами Корецького й Суходольського; до десяти тисяч вибираного хороброго війська. Вже у вівторок мусив бачити Максим, що непереливки, що й найбитніша сірома не стане за лицарство: пан Осінський взяв з боєм переправу на Случі й зчинив січу на оболонях, взяв гусарією під ноги Гошовця й пана Хведька Халецького, на їхніх карках в’їхав би до обозу, коли б не секурували Габачеві молодецькі, на них тільки й надії. Відсадили панів знов до Случі і цілу середу рубались, трупом завалили оболоння, але Осінського змінив Корсак і Корсака — Корецький. Йшла, вистоявшись, польська кавалерія, вишикувана й у залізі, все воїн до воїна, і серцем рвалась у бій, було від кого покотитись. І голота котилась, чманіла від тривоги.

— Захотілось вам Костянтинова, закортіло вас до Яреми, хами, — насміхалось панство, — будете ж ви й діти ваші собачої кості, буде ж ваш викрутень Кривоніс пам’ятати костянтинівську парню!..

Рада отаманів вже в середу вночі наполягала, щоб відтягатися.

— Завів ти нас, батьку, в матню, тут нас перетруть на гамуз пеські синове, — зітхав Гошовець.

— Не тая наша сила, — печалився Халецький, — було не лакомитись на Заслав, було Кошки не залишати, поспіль, може б, і оперлися ми ляшві, а так — зріжуть нам гузно, ретируймося, поки цілі…

І Степко Габач, і Сизон Авратинський, і Байбуза, й інші отамани, тисяцькі й осавули радили б ретируватись на Заслав, підсобити Кошці й опертись на заславській фортеці. Але реґіментар закляв їх у песю матір, порвався з пірначем на Байбузу, ледве розняли, штанотрусами, свинопасами назвав їх — про ретираду нема мови, хоч би всіх вас, отаманів, мав перевішати на вербах, завтра контрімпетом[438] зламаємо панів, Ярему ізруч візьмемо…

«От і контрімпет, — думав Кирик, — таки добра була рада отамання, в обоз в’їдуть на карках, що він собі гадає тепер?..» А реґіментар подивився на нього зукоса, сидів у сідлі, сірий, ні словом не озвався, посміхнувся — і ти, хлоп’я, зневірилось? І ти мені дорікаєш?..

— Реґіментарю, — виринув з темені вістовець, — чернь бунтується!..

Гошовець у долині теж спинив свою кочу в чвалі, обернув лице в крові:

— Голоколінні чманіють, реґіментарю, несила стримати, спасай, коли можеш!..

Шляхта, насівши на чернь, намучивши рубанням руку, завертала з поля, чомусь не заганялась далі,