Читати книгу - "Смерть Верґілія"

кохання дівочого — Сіхея, що так рано загинув, померкла тоді в його серці картина майбутнього з доленосним велінням богів панувати в Італії; все в тих картинах змінилося, з одної в одну перейшло, набуло обрисів навіки застиглої миті цього поєднання, коли їхній союз став реальністю, хоч і тільки на цю одну мить, яку вже відразу й потьмарила ота стоязика, стоока, стоуста, стокрила, стосила летюча нічна поголоска, що огидно наводить ганьбу на закоханих і намагається їх розлучити. О, невже таке станеться й тут? Невже така доля спостигне і їх? Хіба це можливо? Невже недостатньо вони ще поєднані, недостатньо готові прийняти цю остаточну реальність, щоб з ними могло таке статися? Велично і широко над краєвидом довкола простиралась усмішка Плотії, майже сумна у своїй осіянній застиглості, і краєвид, осіянно-прозорий від усмішки, скинув запону над їхнім становленням, у минуле зануреним, ладним зачати й плекати майбутнє, запону над їхнім народженням і пологами їхніми. Його пальці торкалися листя, плодів і квітів, торкались кори і землі, й щораз виявлялося, що це він торкається Плотії, що крізь незліченні появи природи до нього щораз усміхалась душа її. Та з крони над ним долинув Лісаніїв голос:

— Повернись до початку, до його усмішки, повернись до обіймів усміхнених, де ти колись мав схованку!

— Не озирайся! — знов застеріг його рабів голос, і йому відповів притлумлений, заспокійливий голос лікаря:

— Помовч. Озиратись йому вже не сила.

Немовби у відповідь, краєвид спохмурнів, хоч і не дуже, своєї прозорої ясности він майже не втратив, і це ледь помітне потьмарення не пригасило і усмішки в Плотії; пророчо-усміхнено лунав її голос, коли вона, ніби вустами природи, сама вже природа, звернулась до нього:

— Не вороттям, а метою була я тобі від самого початку, і для мене лишаєшся ти безіменним, бо тебе я кохаю. Ти безіменний для мене, мов те дитя, мов душа, іще не сформована…

— О Плотіє, ти явилась мені в своїм імені, я кохаю тебе й тому хочу стати тобою.

— Утікай! — настійно, майже тривожно, немовби востаннє застерігаючи, пролунав голос раба.

Тим часом виноградна лоза вже так густо обвила крону, обернувши її на затінений, темний ґрот, що про втечу, здавалося, вже шкода було і гадки; та втікати йому й не хотілось, аж ніяк не хотілось, і навіть якби оце зараз раб показав золоту йому віть, він уже не зірвав би її все одно. У мирі і спокої хотілось кохати Плотію, миром і спокоєм дихала близькість її наготи жіночної, миром і спокоєм повнився погляд крізь гілля на ниви, лісами обрамлені, на квітучі гаї, де на стада не чигають вовки, де на оленів не розставлено пастки, де веселяться, окрилені радістю, Пан і пастух, дріада і німфа, де над струмком дзюркотливим у траві спочиває теличка, в знемозі за биком умліваючи. Ніщо там не знало страху, ніщо там страху не навіювало; навіть голівка змії, що мерехтливими зеленуватими кільцями звивалася навколо дерева, справляла привабливе враження, а її очі із золотистим полиском і язичок звабливо-тріпотливий благали довіри… Усе тут пливло у солодкій дрімоті… Чи спаде кому-небудь на думку втікати?! Ні, він не хоче втікати, це — його рішенець, він зветься коханням, і він ще важливіший, аніж кохана істота, бо кохання вкладає у неї і вбачає у ній не тільки щось видиме, але й щось невидиме.

— Ні, я не втікатиму, Плотіє, я ніколи від тебе уже не втікатиму, о, я повік не покину тебе!

Тоді ближче присунулась Плотія, і прохолода була в її подиху:

— Ти вже близько від мене, рішенець за тобою — так було й так лишається; я чекаю на тебе.

Так, це був рішенець, і зненацька на пальці своєму він непомильно, виразно відчув перстень Плотії — чи то він перейшов туди сам, чи то його тайкома нанизала вона, щоб поєднати їх, щоб скріпити союз, щоб повік не кінчалася їхня солодка втіха. Бо в персні минуле й майбутнє злилися у нескінченну теперішність, у все нове і нове осягнення долі, у все нове і нове відродження.

— З тобою, о Плотіє, мій рішенець — це рідний край; ти прийшла, і для нас тепер у ріднім краю настав вічний день.

— Ти повернувся до мене, коханий?

— Ти — рідний край мій, домівка моя, я повернувся і хочу до неї ввійти.

— Так… — пролунало, немовби зітхання. — Так, лише зажадай мене.

І хоч спершу його здивувала така гола відвертість, та вона була слушна, не могла бути іншою, бо у хвилину жадання минуле й майбутнє одне одного урівноважують, бо на цій рівновазі, майже завмерлій (безвиразно й велично кохання всміхається), ґрунтувалась прозориста ясність незмінного плину речей, бо з неї, із рівноваги, випливав цей обов’язок — просто солодкий обов’язок: називати всі речі їхніми власними іменами; те, що тут діялось, було продиктоване чимось і вкрай надзвичайним, і зовсім буденним, і покривало належало скинути з того і з того й сказати про все неприкрито. Він так і зробив:

— Буття твоє, Плотіє, поза часом і вічно неспинним потоком струмує до мене, і я спрагло тебе жадаю.

Та вона, мов легенький серпанок, відвинулась від нього, чи, правильніше сказати, її щось відвинуло від нього.

— Тоді відішли Алексіса.

Алексіса? А й справді: біля вікна, на тлі краєвиду далекого, стояв Алексіс, золотокудрий і білошкірий, стояв майже голий, у самій коротенькій туніці, спрямувавши замріяний погляд кудись у далечінь невиразну, ген аж на гори, вершини яких пропливали, неначе вітрила, у сонячній млі понад овидом; довкола Алексіса вели свій танок сатири, кожен зі здибленим фалосом, а над головою у хлопця звисала галузка, усипана білими квітами й повита рожевим серпанком.

— Відішли його, — знов попросила Плотія, — прожени його геть, не дивися на нього, ти тримаєш його своїм поглядом.

Прогнати Алексіса? Хіба можна прогнати того, відповідальність за чию долю — о, відповідальність за чию долю в майбутньому! — він перейняв на себе, й кого він, окрім того, ще й любить? Тоді треба прогнати й тендітного Цебеса, що мріє стати поетом. Хіба можна таке допустити? Чи це — не те саме, що принизити долю людську до випадковости? Чи це — не те саме, що взяти й майбутнє в минуле відкинути? Проте в безпосередній, у голій реальності того, що діялось, довго гадати й вагатися не випадало, а Плотія у своїй голій відвертості знов недвозначно наполягала:

— Невже мої перса тобі не жаданіші, аніж сідниці отого хлопчиська?

Алексіс, почувши цей присуд, не ворухнувся — навіть