Читати книгу - "Оголений нерв"

— Ти — доросла людина, — сказала на те Настя, — але я прошу тебе: не виходь вночі на вулицю. Комендантська година офіційно не оголошена, але ти ж добре знаєш, що буває з тими, кого патруль АПС[12] ловить.

— Знаю. Ополченці забирають у відділок, а потім змушують рити окопи, — відповів син. — До речі, нещодавно бачив на власні очі, як кидали пісок лопатами двоє місцевих суддів.

— А вони чим завинили?

— Не питав їх, — усміхнувся син.

— Генику, я все хочу спитати, — сказала Настя й помітила, як син одразу напружився, — навіщо ти мені збрехав про балончики з фарбою? Можеш мені сказати правду?

— Поговоримо про це іншого разу, а зараз я хочу відпочити. Я піду?

Уник прямої відповіді, тож, виходить, вона не помилилася. Нічого, нехай відпочине, потім ще раз треба буде повернутися до цієї розмови. У двері подзвонили — прийшла Аліса.

— Щось ти сьогодні рано, — зауважила Настя, запросивши подругу ввійти.

— На ринку нема людей, виторгу нуль, то чого там пектися в металевому контейнері?

Подруги пішли на кухню, і Настя заварила каву.

— Уяви собі, — почала Аліса, — потрібно сплатити податку щомісяця сто двадцять дві гривні, пенсійному фонду — чотириста вісімдесят п’ять, за шестиметровий контейнер ринку — дев’ятсот п’ятдесят гривень, ще й за світло в ньому — шістдесят. Людей у місті з кожним днем все меншає, підприємства не працюють, грошей у містян нема, а у кого і є, то не поспішають бігти їх витрачати на ринок. Кожен живе одним днем.

— Не скажи, — заперечила їй Настя, наливаючи напій у чашки. — Кілька днів тому зайшла у меблевий магазин, що на першому поверсі нашого будинку. Усі продавчині на робочих місцях, меблів на всякий смак повно, хлопці-вантажники також там. Поцікавилась у знайомої продавчині, чи хтось купує меблі, чи люди ходять на роботу заради зарплатні. Мені сподобалося, як влучно відповіла дівчина: «Купують меблі, як і раніше, бо песимісти виїжджають, диванним воякам і раніше все було до одного місця, а оптимісти роблять ремонти у своїх помешканнях і оновлюють меблі».

— Може, меблі і купують, а мій крам нікому не потрібний, — зітхнула Аліса. — Навіть не знаю, як далі жити, коли потрібно податки сплатити вчасно, а нема з чого. Ніхто навіть не зробив якоїсь знижки у поборах з огляду на те, що йде війна, — бідкалася Аліса.

— Можливо, тобі було б легше, якби не кредити? — обережно спитала Настя.

— І до них керівникам держави було байдуже, чи ти щось заробив, чи ні, — повинен платити й платити. Образа є на те, що в усіх країнах платять податки з доходу, а у нас нікому не цікаво, чи він є в тебе. Колись була надія, що Помаранчева революція все змінить на краще. Що отримали? Побори збільшили, і все.

— Щоб змінити життя на краще і зруйнувати старі схеми, молодь мерзла і гинула на Майдані.

— Мені шкода їх, але жертви були марні. Нічого не змінилося і не може змінитися в цій країні, яку я вже зненавиділа.

— Кому не подобається жити в Україні, тому відкрита дорога в Росію, — натякнула Настя.

— Я люблю свою землю, але ненавиджу всяких Турчинових, Авакових, Порошенків, Тимошенків. Вони втягнули країну у війну, то що чекати далі? Вихід один: відокремитися від жидобандерівської влади і самим, з нуля, побудувати нову державу.

— То запишись в Армію Південного Сходу, — стримано мовила Настя.

— Не того я віку, але буду в міру своїх сил та можливостей допомагати створювати Новоросію.

— Тоді нам у різні боки.

— Не про це зараз мова, — зупинила її Аліса. Було помітне її хвилювання і зрозуміло, що то була лише передмова, вона прийшла не сварку вчиняти. — Хочу з тобою поговорити щодо мого Івана. Знаю, що і ти, і Геник маєте проукраїнські погляди, але це ж нам не заважало спілкуватися, як раніше?

Аліса пильно подивилася прямо в очі подрузі.

— Не так, як раніше, але ж ми домовилися уникати неприємних тем.

— Геник та Іван виросли разом, товаришували, тож мені не хотілося б, щоб вони розсварилися чи стали ворогами.

— Хлопці наші вже дорослі, тож розберуться самі, — сказала Настя. — Чи я проти їхньої дружби?

— Справа в тому, що мій син… Він пішов відстоювати завоювання наших дідів.

— Тобто? — У Насті між бровами залягла зморшка.

— Він уже в ополченні, — випалила Аліса на одному подиху.

У Насті від несподіваної новини перехопило подих, і вона роззявляла рота, як риба на суші.

— Ні, цього не може бути, — похитала вона головою. — Скажи, що ти пожартувала.

— Не до жартів, — махнула рукою подруга. — Ти думаєш, мені було легко дати згоду на таке рішення сина?

— То ти була не проти?! — здивовано спитала Настя. Вона настільки була вражена рішенням подруги, що довго мовчала. У голові не вкладалося почуте. — Ти зробила найбільшу помилку свого життя. Послухай, Алісо, обіцяю, що ніколи з тобою не сваритимуся, буду любити тебе, як і раніше, — Настя говорила швидко та гаряче, — але послухай мене один раз, востаннє, прошу тебе, молю, витягни сина звідти! Ти розумієш, що Нацгвардія вже поруч? Ще трохи часу — і українські війська звільнять місто. Ти подумала, що буде з Іваном? Його або вб’ють на блокпосту, або запроторять на довгі роки за ґрати. Ніякої Новоросії чи ЛНР не буде, є і залишиться надалі єдина і неподільна Україна.

— Ми всією родиною прийняли таке рішення, — твердо сказала Аліса, — і ми його не змінимо. Якби Нацгвардія мала якісь сили чи можливості, то вже давно була б тут. Згадай обіцянку Порошенка закінчити АТО за кілька днів? Кишка тонка. А на захист своєї землі стільки чоловіків стало! І мій Іван серед них. Я пишаюсь своїм сином.

— Алісочко, не губи свою дитину, прошу тебе.

— Усе буде добре, — сказала Аліса впевнено. — Я хотіла, щоб цю новину ти дізналася від мене, а не від когось іншого. І ще я просила б тебе поговорити з Геником, щоб він не розривав з Іваном дружбу. Іноді він відкрито висловлює свої погляди,