Читати книгу - "Великі сподівання"

У цих моїх фінансових операціях була ще одна приреметна особливість, яку я називав - «залишати резерв». Ось, приміром, Гербертові борги становили, скажімо, сто шістдесят чотири фунти, чотири шилінги й два пенси. Я тоді пропоную: «Залиш резерв і записуй зразу двісті фунтів». Або, наприклад, мої борги були вчетверо більші - я тоді залишаю резерв і записую сімсот. Цей «резерв» мені тоді здавався дуже мудрим винаходом, хоча тепер, оглядаючись назад, я мушу визнати, що обходився він' нам страшенно дорого, бо ми зразу ж заборговували на всю суму резерву, а то, бува, відчувши себе вільними й платоспроможними, чималенько перебирали й з наступної сотні фунтів.

Але після кожного такого перегляду наших справ до нас приходив спокій і спочинок, ми відчували свого роду доброчестиву втишеність, що дозволяло мені на деякий час мати найкращу думку про власну особу. Умиротворений своїми тяжкими зусиллями, своєю вигадливістю й Гербертовими похвалами, я сидів перед двома акуратними пачками рахунків на столі й відчував себе не просто людиною, а подобою цілого Банку.

В ці врочисті хвилини ми замикали вхідні двері, щоб нас ніхто не тривожив. І ось одного вечора, коли я пробував у такому душевному супокої, ми почули, як у шпарину в дверях вкинуто листа.

- Це тобі, Генделю,- сказав Герберт, вертаючись із передпокою з листом.- Маю надію, нічого поганого не сталося.- Він натякав на важку чорну печатку й жалобну смужку по краях конверта.

Листа підписали «Требб і спілка», і короткий зміст його зводився до того, що я шановний сер і що вони мають честь довести до мого відома, що місіс Дж. Гарджері упокоїлась у понеділок о шостій годині двадцять хвилин вечора і що мене прохають прибути на похорон, призначений на третю годину наступного понеділка. [277]

Розділ 35

Уперше в мене на життєвому шляху розкрилася могила і струсонула до самих глибин моє безхмарне існування. І вдень, і вночі поставав переді мною образ сестри в її кріслі біля кухонного вогню. У мене просто в голові не вкладалось, щоб її місце в кухні могло спорожніти, і хоча останнім часом я рідко, а може, й зовсім не думав про неї, тепер мені почало ввижатися, що вона то підходить до мене на вулиці, то ось-ось постукає в двері. А в мої кімнати, до яких вона взагалі не мала ніякого відношення, раптом увійшла порожнеча смерті, і раз у раз став вчуватися сестрин голос або зринало обличчя чи й уся її постать, так наче вона ще була жива й часто тут бувала.

Незалежно від того, як склалася б моя доля, я ледве чи міг би згадувати сестру з великою любов'ю. Але жаль, очевидно, може опекти гострим болем і без особливої любові. Під впливом цього почуття (і, можливо, за браком чогось ніжнішого) в мені зануртувало люте обурення на того напасника, що завдав їй стількох мук; я відчував, що, якби знайшлись вагомі докази, я б зробив усе від мене залежне, аби лиш Орлік чи хто там інший зазнав належної покари.

Висловивши у листі до Джо своє співчуття й пообіцявши неодмінно прибути на похорон, я провів кілька наступних днів у тому дивному стані, про який щойно розповів. Виїхав я з Лондона раннім ранком і, коли зійшов з диліжанса біля «Синього Кабана», мав цілком достатньо часу, щоб пішки дістатися до кузні.

Знову стояла погожа літня пора, і поки я йшов, у свідомості моїй став оживати той час, коли я був малий і безпорадний, а моя сестра ставилась до мене так суворо. Але згадувався він, мов повитий легеньким серпанком, тож навіть доторки Лоскотуна здавалися з відстані часу лагіднішими. Бо тепер сам запах королевого цвіту й конюшини немов нашіптував мені, що котрогось дня й моїй пам'яті буде приємно, коли хтось, ідучи під яскравим сонцем, згадає про мене і при цій згадці теж злагідніє душею.

Нарешті вдалині показався наш будинок, і я побачив, що командують там усім похоронним ритуалом «Требб і спілка». Біля дверей на вулицю розташувалися на посту дві недоладні понурі постаті, у кожної виставлений на видноту костур, обвитий крепом, неначе це знаряддя [278] могло хоч кого-небудь утішити. В одній з них я впізнав форейтора, вигнаного з «Синього Кабана»: він звалив у баюру молодят у день весілля, бувши до того п'яний, що на коні міг всидіти, лише тримаючись обіруч за його шию. Помилуватися цими жалобними стражами, а також зачиненими вікнами хати й кузні посходилися діти з усього села й більшість жінок. Побачивши, що я підходжу, один страж (колишній форейтор) постукав у двері, так ніби мене настільки здолала скорбота, що я вже й постукати сам не міг.

Другий жалобний страж. (колишній тесля, що одного разу, побившись об заклад, з'їв дві гуски) відчинив двері й провів мене до святкової вітальні. Тут містер Требб, запосівши великого стола, розсунув його на всю довжину і за допомогою численних чорних шпильок улаштував щось на кшталт чорного базару. Коли я входив, він саме скінчив сповивати в чорну тканину, мов негритянське немовля, чийогось капелюха і простяг руку по мого. Я, розгубившись, хибно витлумачив його жест і потис ту руку з усією можливою щирістю.

Бідний Джо, закутаний в якийсь чорний плащик з великим бантом на шиї, сидів у дальньому кінці кімнати, куди його, очевидно, примістив Требб, як головного жалобника. Коли я нахилився до нього й сказав: «Джо, дорогий, як ти?»- він відповів: «Піпе, друзяко, ти ж знав її, коли вона була така показна собою…»- і, стиснувши мені руку, так і не докінчив.

Бідді, дуже симпатична у своїй простенькій чорній сукенці, клопоталася по господарству, всюди встигаючи дати лад. Я тільки привітався до неї, вирішивши, що зараз не час на розмови, тоді присів біля Джо й подумав: а де ж лежить воно… тобто, вона, моя сестра? В повітрі вітальні чувся запах солодощів, і я розглянувся у пошуках столу з наїдками - ввійшовши зі світла до присмеркової кімнати, я не зразу його помітив. Тепер я придивився й побачив на ньому нарізаний сливовий пиріг, скибочки апельсинів, сандвічі, печиво і дві карафки (що їх я добре знав у ролі оздоб, але ні разу за все життя не бачив у вжитку) - одна з портвейном, друга з хересом. Біля столу