Читати книгу - "Буремний Перевал"

Діставшись Буремного Перевалу, я чимдуж кинувся до дверей. Та вони були замкнені, і, пригадую, клятий Ерншо і моя дружина не пускали мене в дім. Пам'ятаю, я спинився, щоб вибити з нього дух, а тоді поспішив нагору, до нашої з нею кімнати. Я нетерпляче оглядався довкруги… Я відчував її… Я майже бачив її — і все ж не міг побачити! Мабуть, кривавий піт виступив у мене на чолі від розпачу й туги… від марних благань дозволити мені хоч й раз глянути на неї! Та вона не дозволила — знов обернулася на того демона, яким часто була для мене в житті. І відтоді я А невпинно — то більшою, то меншою мірою — так нестерпно страждав; я мов у пеклі! Мої нерви напнуті так, що якби вони не були сталевими, то вже давно б ослабли, як у Лінтона! Коли я сидів удома з Гортоном, мені здавалося, що досить лише вийти надвір — і я зустріну її, а блукаючи у вересовому полі, я знав, що вона чекає на мене вдома. Ледве ступивши за поріг, я вже спішив повернутися; вона мала бути там, у Перевалі, я твердо це знав! А коли я лягав спати у її кімнаті, мені було не до сну. Я не міг там склепити повік, бо тільки-но заплющував очі, вона вже була за вікном, чи розсувала панелі, чи входила до кімнати, чи навіть лежала поруч, поклавши голову на мою подушку — як колись, у дитинстві; і я розплющував очі, щоб її побачити, і за ніч розплющував їх і заплющував сотні разів — аби кожного разу розчаруватися знов! Це були пекельні тортури. Я часто голосно стогнав, а той старий мерзотник Джозеф, без сумніву, думав, що мене мучать докори сумління. Тепер, побачивши її, я заспокоївся… трохи. Це був дивний спосіб убивати — не просто помалу, а по краплині, по крихті. Зачарувати мене оманливою надією на вісімнадцять років!

Містер Гіткліф замовк і витер чоло, до якого прилипло змокле волосся. Його очі невідривно стежили за червоним жаром у коминку, брови, зазвичай насуплені, зараз зіпнулися вгору; це пом'якшувало суворий вираз його обличчя, але водночас надавало дивного неспокою й болісної зосередженості — ніби чоловік спиняв всі думки на одному предметі. У своїй розмові він лише почасти звертався до мене, і я мовчала. Дуже мені було не до вподоби те, що він казав! За якусь мить він знову задумано подивився на портрет, зняв його і прихилив до поруччя канапи, щоб краще бачити. Поки ці він цим займався, увійшла Кеті й оголосила, що готова, треба тільки осідлати поні.

— Відішлеш це завтра, — наказав мені Гіткліф. Потім, повернувшись до неї, додав: — Обійдетесь без свого поні. Вечір сьогодні чудовий, а у Буремному Перевалі вам ніякий поні не У знадобиться. На ті прогулянки, які вам дозволять, ви зможете й своїми двома ходити. Ходімо.

— До побачення, Неллі! — прошепотіла моя люба панянка. Коли вона цілувала мене, її губи були, мов лід. — Навідуйся, Неллі, не забувай мене.

— Не втніть такої дурниці, місіс Дін, — сказав її новий батько. — Якщо я захочу з вами перемовитися, то сам прийду сюди. А в моєму домі ваші назирання мені не потрібні!

Він дав дівчині знак, щоб вона йшла попереду, і, кинувши на прощання погляд, що розкраяв серце, вона скорилася. З вікна я бачила, як вони прямують садом. Гіткліф міцно взяв Катрину під руку, хоча спершу вона нібито пручалась, і, стрімко ступаючи, потяг її за собою до алеї, де дерева сховали їх.

Розділ тридцятий

Я навідалася до Перевалу, але з Катриною так і не побачилася потому, як вона поїхала: Джозеф притримав двері, коли я спитала про неї, і не дав мені пройти. Він сказав, що місіс Лінтон «десь порається», а хазяїна немає вдома. Зілла трохи розповіла мені, як їм там ведеться, а в іншому разі я б навряд чи дізналася, хто в них помер, а хто живий. Вона вважає Катрину надто зарозумілою і не любить її — це відчувається з її слів. Моя юна леді спершу просила від неї хоч якоїсь допомоги, але містер Гіткліф наказав Зіллі клопотатись у своїх справах, бо його невістка сама подбає про себе, і Зілла радо на це пристала: вона жінка приземлена й егоїстична. Катрина по-дитячому роздратувалася на таку неуважливість і платила за неї зневагою, включивши мою шпигунку до переліку своїх ворогів — так ніби та й справді тяжко її скривдила. У нас із Зіллою відбулася тривала розмова тижнів шість тому, незадовго до вашого приїзду: одного дня ми з нею зустрілися на луці, й ось що вона розповіла:

— Оце як місіс Лінтон прийшла до нас, то побігла мерщій нагору, навіть не поздоровкалася ні до мене, ні до Джозефа, замкнулася в кімнаті Лінтона і просиділа там до ранку. А вранці, коли хазяїн та Ерншо снідали, зайшла у дім і, тремтячи всім тілом, спитала, чи не треба послати по лікаря, бо її кузен дуже хворий.

«Ми знаємо, — відповів Гіткліф, — та його життя ні шеляга не варте, і я не збираюся дурно витрачати гроші».

«То що ж мені робити, — вигукнула вона, — він помре, якщо ніхто мені не допоможе!»

«Вийдіть звідси, — мовив хазяїн. — Я не бажаю чути про нього ні слова. Нікого тут не обходить, що з ним станеться. Якщо хочете, сидіть біля нього, не хочете — замкніть його і залиште у спокої».

Тоді вона причепилася до мене, і я сказала їй, що досить уже поморочилася з тим привередою. У нас у всіх свої клопоти, і її клопіт — доглядати за Лінтоном; містер Гіткліф наказав мені залишити цю роботу для неї.

Як вони там поладнали, я вам сказати не можу. Він, мабуть, добряче їй крові попив; день і ніч рюмсав сам над собою, і вона з ним не знала спочинку. То було видно по її блідому обличчю і червоних очах. Вона часом заходила до кухні й так чудно дивилася, наче хотіла попросити помочі, та я не хотіла суперечити хазяїнові; я ніколи не смію йому суперечити, місіс Дін. І хоч він то зле вдіяв, як на мене, що не схотів покликати Кеннета, — то не моя парафія, ганити його чи лізти з порадами; от я й не мішалася. Разів зо два, як усі полягають спати, мені довелося відчинити свої двері, і я бачила, що місіс сидить на сходах і плаче.