Читати книгу - "Володимир"

- Не маємо сили, княже, не відаємо, чия є Болгарія - наша чи грецька, загарбали в нас усе акрити, жон забирають, дітей... Прийми нас на Руську землю, княже.

І йдуть ці знедолені люди в руські землі, до руських людей, які завжди були й будуть їм братами.

Через Дунай перепливають на човнах і добиваються до князя Володимира люди в довгих чорних рясах, з клобуками на головах. Ніч, на столі горить свіча. Вододимир приймає в своєму наметі.

- Чого прийшли до мене, болгари?

- Єпископ єсмь доростольський, Неофіт, - каже старий, сивобородий, надзвичайно блідий чоловік, на грудях якого висить срібний чеп з хрестом, - до тебе прийшов з усім кліром своїм.

Князь Володимир дивиться на єпископа.

- Отче, не розумію тебе, - одверто каже він. - Я - руський князь, язичник, ти - християнин, єпископ болгарський...

- Але ти і я такожде, княже, люди... Була Болгарія, - він показує на підняту завісу намету, де видно Дунай, береги, кілька вогників на далеких кручах, - нині немає її - ромейська неволя... - По блідому обличчю єпископа пробігає квола посмішка.

- Княже руський! Колись до отця твого в Доростол втік від ромеїв і кесаря Бориса патріарх Даміан, я ж був священиком у нього і разом з ним молився за болгар, князя Святослава, його воїв... Руські люди справедливі, нині ми молимось за вічний спокій князя Святослава.

Дивні теплі почуття викликають ці слова єпископа в серці Володимира.

- Коли пішов звідси князь Святослав, життя в Болгарії зовсім не стало... Імператори ромеїв прокляли патріарха Даміана - так він і помер, нині ми прокляті, нас гонять...

- У вас є інший патріарх, своя церква.

- Митрополит севастійський, що сидить у Средці у коміта Аарона, служить патріарху константинопольському - він не отець нам.

- А митрополит кесаря Романа?

Єпископ Неофіт не відповів на питання князя Володимира, а тільки смутно похитав головою.

- Кесар Роман - недостойний онук Симеона, він приїхав до нас з Великого палацу. Немає Болгарії, немає кесаря - сироти ми, княже, тому й просимо - візьми нас на Русь!

Ні, в Болгарії князю Володимиру немає до кого піти й ні на кого спертись - він велить тиверцям і уличам твердо стояти на берегах Дунаю, стерегти землю, сам повертається до Києва.

2

З літа в літо і від дня в новий день коміт Самуїл готувався до битви з Візантією.

Він знав, що ця битва буде останньою, вирішальною і що після неї Болгарія або з'єднає всі свої племена й роди, стане великою, єдиною, якою була при Симеоні, або ж буде розірвана, опиниться в неволі.

Втім, дужий, свободолюбивий Самуїл не вірив, не припускав навіть думки, що Болгарія може впасти в цій борні. Тисячі й тисячі болгар готові були за першим його покликом взяти луки й мечі, до Самуїла йшли і йшли тисячі слов'ян - втікачів з Пелопоннеса, Фракії, Македонії, придунайської долини, до нього тікали вірмени, грузини, араби, яких імператори гнали з рідних земель і садили в фемах Візантії.

Про боротьбу Болгарії знав, її підтримував і тогочасний світ: Угорщина посилала в Болгарію своїх послів і радо приймала послів Болгарії в себе, німецький імператор обіцяв Болгарії допомогу в боротьбі з імператорами ромеїв. І це не дивно - взаємини між двома імперіями, що однаково прагнули владувати в світі, чимдалі гострішали, і через знатних вірмен, що тікали з Візантії, Болгарія зв'язана була з далекою Вірменією, до Охриди навідувались благовісники - єпископи римського папи.

Єдиним місцем, куди не звертав своїх очей Самуїл, була, либонь, Русь, землі за Дунаєм, але для цього були свої глибокі причини.

У Болгарії достеменно знали, чому, за чиє золото, з якою метою приходив сюди князь Святослав: він не поневолював болгар, не брав з них дані, не забирав у кесаря Бориса корони й не доторкнувся пальцем до скарбів давніх каганів, а, навпаки, залишив Борису корону й скарби, разом з болгарами пішов проти Візантії, бився з Іоанном Цимісхієм на рівнині за Родопами й тримав облогу в Доростолі, заради майбутнього Русі й Болгарії, уклавши мир з Цимісхієм, рушив на Русь, де й загинув у порогах...

Але якщо колись межі Болгарії й Русі сходились на Дунаї, то нині вся придунайська долина й уся Південна Болгарія аж до Руського моря була поневолена ромеями, між Болгарією й Руссю виросла стіна.

На північ від Охриди серед гір височить гора, яку люди й досі називають горою Симеона, там, кажуть, славетний каган-імператор збирав своїх боляр і боїлів, коли хотів радитись з ними перед новим походом.

Це - чудове місце, там з високих полонин видно Пологи на півночі, Овче Поле за Вардаром на сході, Преспу на півдні, Гомор на заході - гори та й гори, ущелини, ріки, темні ліси, хмари, що повзуть і повзуть схилами.

Самуїл любив цю гору, не раз залишав Охриду, прямував з невеликою дружиною ущелиною Чорного Дрина на північ, біля Струга звертав праворуч, піднімався крутими стежками, над якими схилялись сосни й смереки, все вище й вище, доїжджав до полонин гори Симеона.

У вечірні години тут панували тиша й спокій, повітря було таке чисте, що аж світилось, навкруг, ніби на чоті, стояли гори, велике багряне сонце опускалось за Гомор, а ген за ним пломеніли води Адріатичного моря.

- Дивись! Дивись! - говорив Самуїл сину своєму Гавриїлу. - Яка красна наша Болгарія... Клянись, клянись завжди її любити, а буде потреба - життя віддати за неї.

Імператор Василь розуміє, яка загроза нависла над Візантією. Якщо імперія не витримає боротьбу з Самуїлом, на Візантію піде Русь, слідом за ними рушать Угорщина, Чехія, Польща, Німецька імперія, Мала Азія.

І Василь жене до своїх легіонів усе чоловіче населення фем, витрачає останній динар, щоб озброїти, одягнути й нагодувати легіони, він піде на будь-яку жертву, аби купити мир з іншими землями, обідравши весь Великий палац, збирає дари й посилає василіків у Кведлінбург, Грузію, Вірменію, в городи Італії, щоб обдурити, приспати сусідів.

Імператор не вірить своїм полководцям і тому оголошує, що сам поведе військо проти Самуїла. Закінчивши всі збори, він велить покликати до себе диякона Льва, що відомий у Константинополі як добрий історик - він записував подвиги Никифора Фоки, Іоанна Цимісхія, за що одержав від останнього срібну чорнильницю.

- Ти, дияконе, підеш зі мною в похід