Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

почала розвалюватися на безліч натуральних господарств. Для Москви цей поворот у подіях виявився найменш бажаним. З'ясувалося, що в таких натуральних умовах вона в натурє не має чим заповнювати свою ампірну внутрішню порожнину. У грудні 1989-го я ще зміг купити на вулиці Горького (спеціалізована крамниця з оксюморонною назвою «Вина России») пляшку новорічного шампанського додому. Ціною такої здобичі, крім суто грошової, були необхідність підніматися рано вдосвіта і більш як двогодинна черга посеред просифонюваного всіма норд-остівськими вітрами Проспекту. Але у грудні 90-го навіть про це вже й мови не було: новорічне шампанське я добував уже не в Москві, а у своєму Франику через — як це називається? — довжелезний і суперечливий ланцюг міжлюдських стосунків.

Пам'ятаю, як драматично пустішав Єлісеєвський гастроном. Це диво російсько-купецького споживацького розмаху, цей східний палац у самому центрі імперського Центру, себто центральний храм-гастроном, у 89-му році ще здатний був уразити мене — наприклад, велетенськими ананасами чи нескінченними, здавалося, покладами халви відразу трьох або й чотирьох (неймовірно!) сортів. Натомість пізньої осені 90-го, у «Листах в Україну», я змушений був констатувати, що

…сказати правду, пан Єлисеїв

став не той, що був, не ті ананаси,

а на нас поклав, як кажуть в Расєї.

Анаші нема.

«Ананаси не ті» (швидше за все — всього лише рештки консервованих), а про халву вже взагалі ні слова. І зрозуміло чому: центральноазійські провінції більше не хотіли її відвантажувати.

Проте ані халва, ані (даруйте звукопис) ананаси, ані навіть рябчики ніколи не становили для мешканців Москви якихось визначальних цінностей. Найболючішим для них стало обмеження на горілку. Це так, ніби в народу повільно, по краплині, забирали його жорстоку і хмільну душу. На початку цього катаклізму йшлося тільки про суб'єктивне: антиалкогольні укази і всілякі заборони згори. Але в кінці, себто в останні місяці моєї Москви, навесні та влітку 1991 року, це вже була об'єктивна відсутність необхідної на душу населення[81] кількості пляшок. Справи рухалися в бік гуманітарної катастрофи, люди падали з ніг і гинули просто в чергах перед горілчаними.

Одного дня закинута в Москву ледь не по-шпигунському громадянка вільного світу Марша привела мене до західного супермаркету — якщо не помиляюся, десь у районі Кутузовського проспекту. Це був такий ретельно ізольований і пильно охоронюваний простір, доступ до якого мали винятково західні дипломати, журналісти та інші мешканці або гості Москви із західними паспортами. Я вже не пригадую, як він називався. «Калінка»? «Малінка»? У кожному разі це був мій перший виїзд за межі комунізму. Хоч який там виїзд — вистриб, одногодинний стрибок у капіталістичну гречку. До речі, гречки в тому просторі, цілком можливо, й не водилося.

Зате в ньому знайшлося безліч такого, що трапилося мені вперше у житті. Як наприклад: авокадо, батати, васабі і віскі, гумус, ґорґонзола, ґуаява, ґуакамоле, джин (у пляшці!), джинджер-ел (також), дорада, естрагон, єгершніцель, жамбон, зелений рис, імбир, їстівні каштани, йогурт, кальвадос, кашаса і кракатук, макадамія і маракуя, нототенія, ореґано, пекоріно, рукола, сезам, суші, текіла, тофу, устриці і загалом фрутті ді маре, хамон, цинамон, цукіні, чинзано, шеррі-бренді, шнапс, ямс…

Число літер, звуків, кольорів і шелестінь цього світу виявилося катастрофічно більшим, ніж я міг собі досі уявляти.

* * *

Сп'яніння, про яке я тут уже згадував, себто сп'яніння відстанями, а отже свободою, спричинювало мої постійні втечі з гуртяги. Окрема кімната, де я вперше у житті мешкав сам, цілком і виключно сам-один, була безумовним дарунком долі. Вистачало повернути ключ у замку — і досягалося недосяжне: самота, спокій, письмовий стіл, друкарська машинка, папір, сигарети, абсолютний, кажучи польською, odlot.

І якщо в ній не писалося, то читалося. У тій Москві я читав так багато, ніби надолужував утрачене — сотнями сторінок за вечір, грубими томами за два-три дні. У моєму тодішньому списку Маркіз де Сад логічно переплітається із Солженіциним (усі три частини «Архіпелагу»), а Бахтін з Маланюком (обидві «Книги спостережень»). Та що там — я навіть гіпермонументальне «Prawem і lewem» Лозінського завиграшки проковтнув — подвиг, якого б уже нізащо не здійснив тепер.

Тому я згоден з тими, котрі повчають мене, що Москва — це текст. Так, це текст — і зовсім не обов'язково про Москву.

І все ж хоча б кілька разів на тиждень мене тягнуло назовні. Я ніби навмисне відшукував найдальші пункти призначення і радо приймав запрошення до діаметрально протилежних кінців московського світу. Що тривалішою виглядала майбутня подорож, то веселіше я на неї приставав. На жаль, мені майже ніколи не вдавалося їхати в один бік довше, ніж годину. Причиною такого сплющування полюсів було метро, що в нього я занурювався у дев'яти випадках із десяти.

На схему московського метро я досі можу дивитися годинами, як такий собі мнемоманіак. Чи це намагання вивчити її всю впоперек і уздовж напам'ять? Увібрати в себе, втягнути, поглинути, зархівувати? Чи це заціпеніння має в собі щось від гіпнозу? Як мені позбутися цієї залежності?

Москва — це Павук, а Павук — це Метро. Тобто Москва — це радше підземне місто, аніж надземне. Це пов'язано перш усього з його репресивним характером. Підземні ходи, закапелки, карцери, катівні, штольні й колодязі — все це не тільки супроводжує, але й підпирає Москву своїми порожнинами від самих її початків, із самого середньовіччя. В одному з «Листів» я пишу про московське метро, що воно «трагічне і стратегічне». Воно тоталітарне, бо воно — це насамперед Сталін з його хтонічними інстинктами.

І як же його відокремити від Москви, цього рябого осетина?!

* * *

А навіщо його від Москви відокремлювати?

Якби не він, у Москві ніколи б не збудували метро. Це він, це його мегало-, гіганто- та ампіроманія, його галюцинативне безсоння вкупі з передчуттями другої, а відтак і третьої, остаточної, світової війни покликали до життя цей ще один модернізаційний проект. У нього їхав дах від жаги перетворень і параної. Звідси — й потяг до всього підземного: бункерів, штабів і сховищ. В ідеалі то мали бути цілі підземні міста, значно більші за свої відповідники на поверхні, їх насичена мережами повноцінної життєдіяльності агломерація. Найкраще було б утекти до них назавжди. Якщо б ворог завоював поверхню, то все заціліло б і розгорнулося внизу — ізольований і захищений Інший Світ, Імперія-2. «Ворог» — це дуже важливе слово в його контексті, просто-таки ключове. Сталін так і залишиться навіки найулюбленішим російським героєм — таким, що знищив мільйони ворогів і збудував осяйні підземні палаци. Таких