Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

«Постав хату з лободи, а в чужую не веди». Під таким заголовком мені трапилася влітку справді гарна річ, чудесний фольковий примітивчик — із Черкащини, з серії «козак та дівчина біля криниці», десь 1950-ми роками датований. Або й кінцем сорокових. Я його незле продав, лубок нині в моді. А цей був просто класичний, хоч зараз у каталоги: козак у червоному жупані, дівчина у вінку з лентами, криниця з журавлем, білий у яблуках кінь, біла хата на зеленому полі — і внизу, жовтим по зеленому, наївним невиробленим почерком, отой підпис. Це ж сказитися можна, коли здумаєш, як ті люди тоді жили: колгоспи, рабство, кам'яний вік, у плащ-палаткових штанях ходили, на ручних жорнах жменьку краденого зерна мололи, щоби з голоду не здохнути, — а у вільну хвилину терли, розводили маковою олією Звенигородську глину й краплак — і малювали світ, якого вже не було. Який їм теж одібрали, ото тільки в піснях і зостався. Покинутий голос, плач у пустині, як сопілка в нічному метро. Постав хату з лободи. Якась у цьому є мовчазна затятість, як ті зціплені кулаки: мовляв, а як і з лободи нема способу поставити, то я ту свою хату бодай намалюю — намалюю й повішу в себе в світлиці. Остання своя територія — 80x60, взята в саморобну рамку: оце ось поти — моє.

Я зрозумів — ти з тої самої породи, що й ті безіменні сільські малярі. З тих, хто воліє міняти світ — а не достосовуватись до нього.

А я — я, виходить, пристосуванець.

Отаке-от, курча жаба, відкриття.

Блін, на хера мені здались ці блядські монети?!

Адріан Амброзьєвіч, як каже моя Юлічка (вона все ще носить міні-спідничку, а під нею стрінґи: чи то не втрачає надії, що одного дня я не втерплю й накинусь на неї з голодним риком, чи вважає, що це й є нормальний дрес-код для секретарки успішної фірми?), — Адріан Амброзьєвіч, мудак ви кончений. Ось так, шановний, і майте мужність це визнати. І нема чого втішати себе тим, що всі довкола такі самі, а то й ще гірші мудаки. А як не мудаки, то бандюки. Одне з двох, а бува, що й два в одному. До вибору, до кольору, так би мовити. Назустріч виборам, туди їх маму.

Бо й справді, яку таку «свою хату» я поставив? Коли накрилася мидницею совкова оборонка і з нею вся наша наука, я всього лише потрапив пересісти на інший поїзд, — це, якщо по правді казати, таки ж як на сповіді, а не розчепірювати перед самим собою пальці, як то я раз у раз роблю перед Лялюською: розпускаю хвоста, хай і не дуже сильно, але кому ж не хочеться постати перед коханою жінкою хоч трохи кращим, ніж насправді? Похвали мене, Лялюсь, дай знати, що ти з мене горда, — з того, який я кльовий пацан і як справно зумів собі в житті порадити… А насправді тоді, в дев'яності, мені просто повезло, — я щойно з роками зацінив, наскільки. Повезло, що в мене виявилися знайомства серед людей, які згодом навчились називати себе арт-дилерами; повезло, що я з дому знався на тому мотлохові, який вони тоді за безцінь скуповували щонеділі на Сінному ринкові, — чого там тільки не було, яких чудес можна було нарити мало не надурняк, Ющенко, ще головою Нацбанку бувши, вчащав туди кожного вікенду, як на роботу, а тепер у нього одна з найкрутіших у країні колекцій народної старовини і він іде в президенти (і Бог йому в поміч, а то задрали вже, суки! — щодня з податкової нова постанова, передавлять нас, дрібних підприємців, під ці вибори, як курчат!)… А мої пацани гребли з того щотижневого звалища все без розбору, по-сорочому, — не раз і не тямлячи, яким боком одчиняти табакерку, і що в сецесійного бюрка, хоч і обламаного до стану безногої тумбочки (за яку вони його й узяли!), може бути потайна шухляда (саме в такій ми раз були знайшли пук пожовклих старих листів, про які мені з першого погляду блисло, що вони любовні, — листи були з-перед Першої світової, писані по-польськи, і так ми несподівано відкрили для себе ще один Київ, безслідно зниклий під більшовиками: місто польської шляхти, яка жила тут від п'ятнадцятого століття, вважаючи це місто своїм, і для якої Городецький на початку двадцятого ще зводив на Васильківській нового костьола з модними натоді цементовими заморочками, тільки що той їй уже не придався, — прочитати ті листи я не зміг, але було дивне відчуття, наче вони адресовані мені особисто, — я тоді зустрічався з Тетяною і все збирався сказати їй те, чого вона ждала, — що я її люблю: вже й сам себе в тому розумом переконав, але за кожним разом так і йшов від неї, не сказавши, а з тими листами ніби щось у мені хруснуло, — з'явилась, як тріщина, дедалі ширена підозра, ніби головна любов мого життя ще попереду, і навіть десь недалеко: листи пообіцяли мені Лялюську…). Для мене то був світ речей, серед яких я виріс, — я впізнавав їхні старечі запахи, сліди лойових окапин на поверхнях, чорні, як бруд під нігтями, цяпки на невміло чищеному сріблі, — мовби знову потрапляв у тісно заставлене розсохлими ветхими комодиками, і від того ніби завжди смеркле помешкання дзядзя й бабці: вернувшись у п'ятдесят четвертому до Львова, вони вже не змогли оселитися в родинній кам'яниці на Круп'ярській, бо її зайняв майор КҐБ з сімейством, але частину домашнього начиння родина все ж зберегла, — отже, й тут мені повезло. Коли університет випустив мене, як копняком під зад, у лабораторію, де не то зарплату невдовзі перестали платити, а й апаратуру повідмикали через борги за електроенергію (одного дня, як на сигарети вже не ставало, я піймав себе на тому, що вишнипую зором ціліші бички під ногами, — й злякався, аж циганським потом пойняло: я не знав, що людину так легко опустити і що цією людиною можу бути я сам!), — коли вся соціальна матриця, в якій зростав, ураз луснула, як мильна булька, то єдиною опорою, за яку можна було вчепитися, щоб не піти на дно, виявився той світ старих речей,