Читати книгу - "Мотря"

Їзда саньми звичайно підбадьорює чоловіка. Мотрі пригадалися молоді літа — запахло Різдвом. Де вона сього року буде їсти кутю, з ким сяде до святої вечері?

З ким Бог дасть — та не в монастирі, бо вона вольна.

Коні бігли жваво і порскали весело.

— Будуть нам раді! — говорив мельник. "Не знати хто?" — гадала собі Мотря. Чура часто озирався позад себе і раз у раз розпитувався, чи панночці не зимно.

— Тепло мені, як біля печі в Ковалівці, — відповідала Мотря, але чула, що її морозить.

Чура хотів щось говорити, так вітер не давав. Гонив по полях, рівняючи не тільки землю, але й небо з землею. Не було нічого видно, лиш сніг. Їхали без сліду, коні знали до Бахмача дорогу.

— Їх можна і без віжок пустити, зайдуть, — говорив мельник.

Виїхали на невеличкий горбок і на хвилину пристали. Мотря не зважала на це. Думала. Але чура глянув на мельника тривожно, а цей торкнув його ногою, щоб мовчав.

— Панночко, — сказав мельник, — тримайтеся добре, з'їжджаємо в ярок, у балку, — і передав віжки чурі, а сам добув щось із саней.

Мотря вчепилася побічниці від саней і оперлася ногами, чура луснув батогом, злопотів віжками і заверещав так несамовито, що коні вітром помчали вділ.

Перед ними щось розступилося, розскочилося на боки, сани в'їхали в ярок, як у корито, а горою по обох боках захиталися якісь тіні.

Бігли ті тіні, хотіли перегнати сани, але коні вітром летіли вділ, до балки, в котрій з-поміж дерев торчали димарі, а з димарів снувався димок.

"Вовки", — погадала собі Мотря. Та заки вона освоїлася з тією гадкою, мельник крикнув:

— Голову направо!

Мотря перехилилася управо й озирнулася назад.

За ними гналися вовки.

Мельник стрілив, один з них підскочив, скрутився, вівкнув і впав. Вовки кинулися на свого товариша, почалася гризня.

Сани гнали, як буря, мельник набивав рушницю. В балці почули стріл. Вибігли. Але мельник вітром перемчав попід хутір, щоб їх не пізнали. Щолиш за хутором у полі озирнувся.

— Хай буде Господеві слава, — втікли ми, — сказав мельник і перехрестився. — А тепер до панотця їдемо, — додав, звертаючися до Мотрі.

— Ні, поїдемо в Бахмач. Мельник здивувався.

— У Бахмач?

— Так, у Бахмач поїдемо.

— До кого?

Мотря надумувалася хвилину.

— Це я вам у Бахмачі скажу, — відповіла.

Мельник покивав головою і повернув кіньми в Бахмач.

* * *

ТОМ ДРУГИЙ

ДОКИНЬ ДРІВЕЦЬ!

В коминку горів огонь. Тріскали сухі дрівця, іноді вискакували іскри й гасли на залізній блясі. Мармурові стовбці щохвилини зміняли свою краску, як живі. Золочені капітелїа мерехтіли.

З огнища розливалося легке тепло і лагідний запах амбри та живиці.

Карміново-золотисті відблиски блукали по стінах і по меблях просторої низької кімнати.

Біля печі сиділо двох мужчин.

Старий тримав книжку в руках, молодший залізними вильцями поправляв жар.

Подібні були до себе, — тільки одно покоління людське лежало поміж ними.

Розмовляли. Голоси їх гармонійно достроювалися до себе, а слова, ніби осіннє листя з дерев, падали в тишу зимової ночі.

— Кажеш, що нас не люблять, — говорив старший, а в голосі його пробивався легкий смуток. — А кого ж у нас люблять або любили, Андрію? Богдана, Виговського, Дорошенка, кого? Кожного з них величали хвилину, а зневажали довго. Хвалили не за те, що треба, і ненавиділи не тому, що слід. Такий ми вже народ, що топчемо велике. Гадаємо, що це демократія, а воно прямо руїна. Хто з наших людей, що мав більшу голову від других і чогось більшого хотів, діждався старості спокійної і необпльованої могили?

— Знаю це, — відповів молодший, — якраз тому кажу, що воно сумно. За мною нема ще великих заслуг. Що я такого зробив, щоб мене любити або ненавидіти? Але ваша милість стільки праці поклали, тільки здоровля лишили, тільки ночей недоспали і яка їм дяка за це? Пан! Народ у ярмо запрягає, віру православну продає— от що таке Іван Степанович Мазепа! — Слухати того не можу.

— Найкраще не слухай, Андрію, лиш своє діло роби як знаєш і як тобі совість велить. Невдяка — це судьба майже усіх, що знімалися понад юрбу. Виїмків мало. Мало таких щасливих. Невже ж не вмер на прогнанню Анаксагор тому, що замудрий, а Арістід, бо засправедливий був? А що далося з Темістоклом, Павзанієм, Сократом, що сталося б з Періклом, коли б морове повітря не змело його скорше від невдяки юрби? Благий учитель Сократ мусів випити чашу гіркої, не тому, що буцімто богів зневажав, а що його оготворили учні. Мудрий державник, Перікл, золотим вінком обдарував Атени, а кожем'яка Клєон зневажав його. Ще хвилина, й батько народу лежав би був під ногами своїх невдячних синів. Фідія, що богів з Олімпу стягнув і в своїм місті на розкіш і славу землякам своїм поставив, злодієм учинили, ніби він золото зі статуї Атени присвоїв добі... Не гадай, що тільки наш народ такий невдячний, Андрію. Сторінки історії повні такої кривди.

— Значиться, історія людства — це історія людської кривди?

— Кривди народів і одиниць. Homo Homini lupus [26]. По гадай собі, як скривдив Арістофан Сократа у своїх "Хмарах", а Арістофан — то був не буденний ум. Чого ж тоді бажати від наших недоучків, від людей малих умів, а великих амбіцій?

— Розумію. Це зависть одиниць. Один другому завидує багатства, значення, слави. Людський гріх. Але як загал може завидувати одиницям, себто провідникам своїм?

— Він їм не завидує, лиш не розуміє їх. Непорозуміння між одиницею і загалом було і буде заодно. Це одна з трагедій чоловіка. Загал невдоволений, Андрію? А наш загал, скажім це щиро, має куди більше причин до невдоволення,