Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Марґарита відокремилася від майстра і заговорила дуже палко:

— Я зробила все, що могла, і я йому нашептала найспокусливіше. А він відмовляється від цього.

— Те, що ви нашептали йому, я знаю, — заперечив Воланд, — але це не найспокусливіше. А вам скажу, — посміхнувшись, звернувся він до майстра, — що ваш роман вам принесе ще несподіванки.

— Це дуже сумно, — відповів майстер.

— Ні, ні, це не сумно, — сказав Воланд, — нічого страшного вже не буде. Отож, Марґарито Миколаївно, все залагоджено. Чи не маєте ви до мене якої претензії?

— Що ви, о, що ви, мессіре!..

— Так візьміть же це від мене на спомин, — сказав Воланд і дістав з-під подушки невеличку золоту підкову, вкриту діамантами.

— Ні, ні, ні, з якої речі?

— Ви хочете зі мною зайти у сперечку? — посміхнувшись, запитав Воланд.

Марґарита, позаяк у плащі у неї не було кишені, вклала підкову в серветку і зав’язала її вузлом. Тут щось її вразило. Вона озирнулася на вікно, в якому сяяв місяць, і сказала:

— А ось чого я не збагну… Що ж оце все північ та північ, а давно вже мав би бути ранок?

— Святкову ніч приємно трохи і притримати, — відповів Воланд. — Ну, нехай вам щастить!

Марґарита молитовно простягла обидві руки до Воланда, але не насміла наблизитися до нього і тихо вигукнула:

— Прощайте! Прощайте!

— До побачення, — сказав Воланд.

І Марґарита в чорній киреї, майстер у лікарняному халаті вийшли в передпокій ювеліршиної квартири, в якому горіла свічка і де їх дожидався Воландів почет. Коли пішли з передпокою, Ґелла несла валізу, в якій був роман і небагатий скарб Марґарити Миколаївни, а кіт допомагав Ґеллі. Коло дверей квартири Коров’єв розпрощався і зник, а інші пішли проводжати сходами. Вони були порожні. Коли проходили майданчик третього поверху, щось м’яко стукнуло, але на це ніхто не звернув уваги. Коло надвірних дверей шостого парадного Азазелло дмухнув угору, а вийшовши у двір, в який не заглядав місяць, усі побачили заснулого на ґанкові й, певно, заснулого мертвецьким сном, чоловіка в чоботях і кепці, а також велику чорну машину з погашеними фарами, що стояла коло під’їзду. Через переднє скло невиразно проглядали обриси грака.

Вже збиралися сідати, коли Марґарита у відчаї неголосно зойкнула:

— Боже, я загубила підкову!

— Сідайте в машину, — сказав Азазелло, — й зачекайте на мене. Я зараз повернуся, лише з’ясую, в чому тут справа. — І він пішов назад у двері.

Справа ж була ось у чому: за якийсь там час перед виходом Марґарити і майстра з їхніми проводжатими з квартири № 48, що містилася під ювеліршиною, вийшла на сходи висхла жіночка з бідоном і з сумкою в руках. Це була якраз та сама Аннушка, що в середу розлила, на лихо Берліозові, соняшникову олію біля турнікета.

Ніхто не знав, та, напевно, і не дізнається, коло чого труждалась у Москві ця жінка та з чого вона жила. Про неї було відомо тільки те, що бачити її можна було щоденно то з бідоном, то з сумкою, як то з сумкою та бідоном разом — або в гасовій крамниці, або на базарі, або в підворітті будинку, або на сходах, а найчастіше в кухні квартири № 48, де і мешкала ця Аннушка. Окрім того і більш за все було відомо, що, хоч би де вона не з’являлася, — тієї ж миті в цьому місці зчинявся скандал і що, на додачу, вона прозивалася «Чума».

Чума-Аннушка вставала чомусь дуже рано, а сьогодні щось її підняло ні світ ні зоря, на початку першої години ночі. Повернувся ключ у дверях, Аннушчин ніс вистромився з них, а потім виткнулася й вона, хряпнула за собою дверима й уже хотіла була рушити кудись, як на горішньому майданчику грюкнули двері, хтось покотився вниз сходами і, налетівши на Аннушку, відкинув її вбік, так що вона вдарилася потилицею об стіну.

— Куди ж тебе чорти несуть у самих підштаниках? — проскавуліла Аннушка, вхопившись за потилицю.

Чоловік у самій білизні, з валізою в руках і в кепці, зі стуленими очима відповів Аннушці диким сонним голосом:

— Колонка! Купорос! Лише побілити чого коштувало, — і, заплакавши, ревнув: — Геть!

Тут же він метнувся, але не далі, вниз сходами, а назад — угору, туди, де була вибита ногою економіста шибка у вікні, й через це вікно догори ногами вилетів у двір, Аннушка навіть про потилицю забула, охнула і сама рвонулась до вікна. Вона лягла животом на майданчик і висунула голову назовні, сподіваючись побачити на асфальті, освітленім надвірним ліхтарем, на смерть розплющену людину з валізою. Але на асфальті у дворі анічогісінько не було.

Лишалося гадати, що сонна дивовижа вилетіла з будинку, наче птах, не залишивши по собі жодного сліду. Аннушка перехрестилася і подумала: «Оце вже, справді, кварти-рочка номер п’ятдесят! Недарма люди кажуть!.. Оце так квартирочка!»

Не встигла вона це додумати, як двері нагорі знову хряпнули і хтось другий побіг згори. Аннушка притислася до стіни й побачила, що якийсь досить пристойний громадянин з борідкою, але з трохи поросячим, як здалося Аннушці, обличчям, шмигнув повз неї і, так само як перший, покинув дім через вікно, і знову-таки не розбившись об асфальт. Аннушка вже забула про мету свого походу і залишилася на сходах, хрестячись, охаючи і сама з собою балакаючи.

Третій, без борідки, з круглим голеним обличчям, у толстовці, вибіг згори за якусь хвильку і тим самим робом випурхнув у вікно.

На пошанування Аннушці треба сказати, що вона була допитлива і поклала ще почекати, чи не буде яких нових див. Двері нагорі знову відчинилися, і тепер згори почала спускатися ціла компанія, але не бігцем, а звичайно, як усі люди ходять. Аннушка відбігла від вікна, кинулася вниз до своїх дверей, швиденько відімкнула їх, сховалася за ними, і в залишеній нею щілинці замерехтіло її ошаленіле від цікавості око.

Хтось чи то недужий, чи, може, й здоровий, але дивний, блідий, зарослий бородою, в чорній шапочці та в якомусь халаті спускався вниз нетвердими кроками, його турботливо вела під руку якась дамочка в чорній рясі, як здалося Аннушці в напівтемряві. Дамочка чи то боса, чи то в прозорих, певне, закордонних, на клоччя подертих черевичках. Тьху ти! Що в черевичках! Таж дамочка гола! Таки ж так, рясу накинуто просто на голе тіло! «Оце так квартира!» В душі Аннушки все співало в передчутті насолоди