Читати книгу - "Все ясно"

Мій дід стиснув під столом пальці Дівчини-циганки, наче кажучи: Ще не пізно. Ми все ще маємо час. Ми ще можемо втекти, залишити всіх, ніколи не озиратися назад, врятуватися самим. Вона відповіла на потиск, неначе промовила: Я тебе не пробачила.

Менахем намагався стримати сльози щастя: Будь ласка, підійміть зі мною свої пусті келихи. За мою дочку та мого нового сина, за дітей, яких вони народять, за дітей їхніх дітей. За життя!

Лехайм! — почулося від усіх столів.

Але не встиг батько молодої сісти, не встигли келихи гостей видати мелодійний дзенькіт, відбиваючи одне до одного блискітки усмішок надії, як до зали знову увірвався той нав'язливий протяг. Картки з іменами знову зняло у повітря, квіти знову полетіли на підлогу, обляпавши цього разу білі скатертини та коліна гостей. Жінки-циганки з прислуги кинулися все відчищати та ставити на місця, а мій дід прошепотів на вушко Зосі, котре, як він думав, було вушком Дівчини-циганки: Все буде добре.

А Дівчина-циганка, справжня Дівчина-циганка, і справді передала була моєму дідові записку, але під час всього того гармидеру цидулка випала йому з рук і її копали підлогою — спершу Ліббі, далі Ліста, Омелер, безіменний торговець рибою — її закинули аж під дальній кінець столу, де вона нарешті упокоїлася під перекинутою склянкою, і та склянка переховувала листочок у безпеці під своєю скляною спідницею аж до пізньої ночі, аж доки не прийшли циганки-прибиральниці і не змели записку (разом зі шматками їжі, які впали зі столу, землею з-під квітів та порохом) у великий паперовий пакет. Одна з циганок винесла той пакет і зоставила його на вулиці. Наступного ж ранку пакет забрав засуджений на прибирання громадських місць сміттяр Фейґель Б. Далі пакет вивезли в поле за річкою — саме те поле, яке незабаром стане місцем першої масової страти під Ковелем — і там його спалили разом з десятками інших пакетів, три чверті яких були наповнені уламками того великого весілля. Полум'я намагалося дістати до неба червоними та жовтими пальцями. Дим нависав над сусідніми полями просторим балдахіном, вдихаючи його, кашляли Віспи з Ардишту, бо ж кожен дим — особливий, і до нього треба звикати. Частину попелу після спалення внесли в ґрунт для кращої родючості. Решта залишків перший-ліпший дощ змив у Брід.

У записці писало: Змінись.

Перші вибухи, а далі — любов, 1941

Тої ночі мій дід уперше кохався зі своєю новою дружиною. Поки він виконував акт, яким за ці кілька літ оволодів так майстерно, то думав про Дівчину-циганку: зважував аргументи за те, щоби утекти з нею і покинути Трохимбрід, проти того факту, що повороту назад уже ніколи не буде. Він і справді любив свою сім'ю (принаймні, маму — це точно), тож роздумував, скільки часу пройде, перш ніж він серйозно почне сумувати за своїми домашніми? Сама думка про таке здавалася жахливою, та чи було справді щось, без чого він би не зміг обійтися? Його навідували огидні та, водночас, правдиві міркування: крім Дівчини-циганки та його матері всі на світі можуть померти, але він зможе з цим жити; жоден інший епізод його життя, окрім часу, проведеного з Дівчиною-циганкою та з матір'ю, не здавався йому важливим і вартим уваги. Тепер він стояв за крок від утрати половини всього того, що надавало його життю цінності.

(Любові нема. Її відчуваєш тільки, коли вона зникає.)

(А добро?)

(Не сміши мене.)

(Бог?)

(Якби Бог існував, то в Нього не треба було б вірити.)

«А Августина?» — спитав я.

«Я так надіявся, шо в неї можна вірити, — сказав він, але я помилявся».

«А може, не помилявся. Ми не змогли її знайти, але це не підказує нам, чи варто в неї вірити».

«А яка користь з того, чого не знайдеш?»

(Скажу тобі, Джонатан, шо в той момент розмови ми вже не були Алекс і Алекс, дід і внук. Це були зовсім різні люди, двоє різних людей, які могли дивитися одне одному в очі й говорити про речі, про які ніколи не говорили. Коли я слухав його, то слухав не Дєда, а когось іншого, кого ше не бачив раніше, але знав набагато краще, ніж свого Дєда. А чоловік, який слухав його — то теж був не я, це був хтось інший, хтось, кого я ніколи не стрічав, але знав ше краще за себе.)

«Розкажи мені більше», — сказав я.

«Більше?»

«Про Гершля».

«Він ніби був членом нашої сім'ї».

«Розкажи шо сталося? Шо з ним сталося?»

«З ним? З ним і зі мною. Зрозумій, це зі всіма сталося. Те, шо я не був євреєм, не означає, шо все те не сталося зі мною».

«Шо все те?»

«Тоді довелося вибирати, сподіватися, шо вибираєш менше з двох зол».

«Тоді довелося вибирати, — сказав я Джонатану, — сподіватися, що вибираєш менше з двох зол».

«І я обрав».

«І він обрав».

«Що він обрав?»

«Шо ти обрав?»

«Коли вони увійшли в наше місто…»

«У Колки?»

«Так, але йому не кажи — нема резону йому це казати».

«Ми можемо виїхати вранці».

«Ні».

«Можливо, так би було краще».

«Та нє, — сказав він, — моїх привидів там нема».

(А до тебе приходять привиди?)

(Ну, ясна річ, приходять.)

(І як вони з'являються?)

(Вони живуть на внутрішній стороні моїх повік.)

(Там само живуть і мої привиди.)

(То й до тебе приходять привиди?)

(Ну, ясна річ, приходять.)

(Але ти ж іше малий.)

(Я вже не малий.)

(Але ж ти ше навіть не любив.)

(Це ж мої привиди, це проміжки між закоханостями.)

«Ти би міг нам все це розказати, — почав я, — ти би міг відвезти нас туди, де сам колись жив, і де жила його баба».

«Нема потреби, — відповів він, — ці люди для мене нічого не значать».

А ще він думав про всіх тих удовиць, яких мав за останні сім років: про Ґолду Р. та прикриті дзеркала в її домі, про кров Лісти П., призначену не для нього. Думав про всіх своїх незайманок, котрі в сумі так нічого