Читати книгу - "Сини змієногої богині"

шерхіт вусатих колосків із далеких-предалеких скіфських ланів – за туманами, за далями, за віками…

Звідти родом золоте наше хлібне зернятко…

Лан Ораний-горьований, вічноплодний лане, Хай твоє весілля повниться – не в’яне, Хай громи гранують колоски лискучі, Водоспадить сонце з голубої кручі. Гей, тебе орали списами й носами! Гей, тебе кохали й били до нестями! Сивий, таємничий, ніби скіф в скафандрі, кличеш в мрію марев, у немарні мандри. Хто тебе, мій лане, тільки не скородив? Скільки сповивав ти й колисав народів? Ти, напевне, знаєш, де вони поділись: ти ж – нетлінна книга, ти – моя надійність! Все у твій чорнозем роки вкарбували: як справляли війни чорні карнавали, як гули весілля, як пісні кружляли — все промацать можна в борознах-скрижалях. не дивуйся, лане, не посмикуй вусом — розрубай заклятий азіатський вузол, щоб заспрагла мука серце не в’ялила: я – нащадок скіфа, а чи слов’янина? «Поздоровся, хлопче, і прийми – добридень… Як тобі дурниці шкрябать не набридне? І навіщо сили на здогадку тратить: хто був твій напевний прадесятий прадід? Хто промордувався, мов мара, над світом; ким пишатись мусиш — русичем чи скіфом? Я таки не геній, а звичайний свідок, я тобі пораджу: плюнь, і хай їм ідол! Хто летів стрілою, хто в пилу гадючив, все те прахом стало — мирним і родючим. І не треба в ньому півнем кушпелиться — хай із нього сходять жито і пшениця! Скільки тут товклося!.. плакали й гикали — мерли піонери, мерли могікани.