Читати книгу - "Темна матерія"

Досі не можу пояснити, та коли дивлюся, як він теревенить із цією темноволосою, чорноокою жінкою в кобальтово-синій сукні — з тобою — спалах ревнощів просто поглинає мене. Несвідомо, шалено, мені хочеться йому врізати. Щось у мові твого тіла свідчить про дискомфорт. Ти не усміхаєшся, твої руки схрещені на грудях, і мені спливає думка, що тебе втягли в неприємну розмову, і що мені, з якогось дива, є до цього діло. Ти тримаєш порожній келих із залишками чогось червоного. Частина мене вимагає: «Піди й поговори з нею, врятуй її.» Друга частина верещить: «Ти нічого не знаєш про цю жінку, навіть її імені. Куди пхаєшся?»

Я бачу, як іду до тебе по траві, несучи новий келих із вином, і коли твої очі зустрічаються з моїми, я відчуваю, що в мене в грудях наче заклинює якийсь механізм, наче зіштовхуються світи. Я підходжу ближче, й ти береш келих з моїх рук так, наче ти мене по нього посилала, і подружньому всміхаєшся до мене, наче ми знаємо одне одного сто років. Ти намагаєшся представити мене Ділону, але ефектно відшитий кощавий джинсовий художник вибачається й линяє.

Тепер ми стоїмо вдвох у затінку огорожі, моє серце мало не вискакує з грудей. Я кажу: «Перепрошую, що перервав розмову, але скидалося на те, що вас треба було рятувати», а ти говориш: «Неймовірне чуття. Він симпатичний, але нестерпний». Я відрекомендовуюсь. Ти називаєш мені своє ім’я. Даніела. Даніела.

Я пам’ятаю тільки якісь уривки з того, що було сказане в наші перші хвилини разом. Переважно, як ти смієшся, коли я говорю тобі, що я атомний фізик, але без насмішки. Наче ця новина справді тебе захоплює. Я пам’ятаю, як вино зволожує твої губи. Я завжди знав, десь на інтелектуальному рівні, що наша відокремленість та самотність — це тільки ілюзія. Ми всі зроблені з одного й того ж — із розкиданих вибухом шматочків матерії, сформованої у полум’ї мертвих зірок. І лишень тієї миті з тобою я відчув це кожною своєю клітиною. І все це завдяки тобі.

Так, можливо, мені просто хотілося близькості, та ще мені було цікаво, чи не є оце магнетичне відчуття свідченням чогось глибшого. Про такий хід своїх думок я розважливо змовчав. Я пам’ятаю приємне сп’яніння від пива й тепло сонця, а потім, коли воно сідає за обрій, я відчуваю, як страшенно мені хочеться піти з цієї вечірки разом із тобою, але в мене не вистачає духу запропонувати. І тоді ти кажеш: «У мого друга сьогодні ввечері відкриття галереї. Хочете піти?»

А я думаю: «Я піду за тобою куди-завгодно».

ЛИШИЛОСЬ АМПУЛ: 1

Я йду безкінечним коридором, промінь мого ліхтаря відбивається від стін.

Через якийсь час я зупиняюся перед якимись дверима, такими ж, як і всі інші.

Одними з трильйонів, трильйонів, трильйонів.

Моє серце калатає, долоні мокріють.

Я не хочу більше нічого.

Тільки мою Даніелу.

Я не можу пояснити, як я хочу її.

Та й не захочу ніколи зуміти пояснити, бо ця таємниця прекрасна.

Я хочу жінку, яку я побачив на тій вечірці на задньому дворі всі ті роки тому.

Ту, яку я вибрав, щоб побудувати з нею життя, хоч для цього й довелося відмовитися від чогось іншого, що я любив.

Я хочу її.

Більше нічого.

Я роблю вдих.

Видихаю.

І відчиняю двері.

Сніг після недавнього шторму припорошив бетон і вкрив генератори попід вікнами з вибитими шибками.

Ще й досі вітер з озера заносить сюди жмені снігу, й сніжинки повільно опадають додолу, мов холодне конфетті.

Я відходжу від куба, намагаючись приборкати свої сподівання.

Ця закинута електростанція у Південному Чикаго може належати будь-якому із світів.

Я повільно йду вздовж ряду генераторів, аж раптом краєм ока ловлю якийсь блиск на підлозі.

Підходжу ближче.

У тріщині бетонної підлоги за п’ятнадцять сантиметрів від генератора лежить