Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Він почув знайому ходу за рогом — поверталися товариші-офіцери. Мовчазним гуртом заходили всі, хто мешкав у готелі Бродніцера. Тротта подався їм назустріч.

— А, ти не поїхав? — сказав Вінтер. — То ти вже знаєш? Страхіття! Жах!

Вони рушили один за одним, не кажучи й слова і кожен силкуючись ступати якнайтихше. Вони майже скрадалися нагору сходами.

— Усі — до номера дев’ять! — скомандував обер-лейтенант Груба.

Він мешкав у дев’ятому номері, найбільшій кімнаті готелю. Усі, понуривши голови, зайшли до цієї кімнати.

— Треба нам щось чинити! — почав Груба. — Ви бачили Цоґлауера! Він у відчаї! Він застрелиться! Нам треба щось придумати!

— Дурниці, пане обер-лейтенанте! — сказав лейтенант Ліповіц.

Він став кадровим офіцером уже після того, як провчився два семестри на юридичному факультеті, і йому все ніяк не щастило подолати в собі «цивільного»; до нього всі ставилися з трохи боязкою, а трохи насмішкуватою поштивістю, яку зазвичай виявляють до офіцерів запасу.

— Нічого ми тут неспроможні вчинити! — сказав Ліповіц. — Мовчім і служімо далі! Це не перший такий випадок у війську. І, на жаль, мабуть, не останній!

На це ніхто не відповів. Усі добре бачили, що тут нічого не зарадиш. А кожен-бо нишком сподівався, що, зібравшись отут гуртом, вони конче знайдуть якусь раду. І ось тепер доводилося нараз визнати, що лише страх зігнав їх докупи, бо кожен із них боявся залишитися в своїх чотирьох стінах наодинці з власним страхом; вони зрозуміли й те, що їм нічогісінько не допоможе оце гуртування, бо кожен зосібна усе-таки був у цьому гурті сам зі своїм страхом. Вони підводили голови, дивилися один на одного і знов понурювалися. Одного разу вони вже сиділи отак гуртом — після самогубства капітана Ваґнера. Кожен з них, думаючи про Єдлічекового попередника, капітана Ваґнера, бажав нині, щоб і Єдлічек застрелився. І кожного раптом опала підозра, що, може, і їхній покійний товариш Ваґнер застрелився лише тому, аби його також не заарештували.

— Я піду туди, якось уже проберуся, — сказав лейтенант Габерманн, — і пристрелю його!

— По-перше, в тім-то й річ, що нікуди ти не проберешся! — відказав Ліповіц. — А по-друге, там уже подбали про те, щоб він сам себе пристрелив. Тільки-но від нього все довідаються, йому дадуть пістолета й замкнуть його в кімнаті.

— Авжеж, це правда, так і є! — вигукнуло кілька голосів.

Усі відітхнули з полегкістю. Вони почали сподіватися, що капітана цієї години вже не було живого. І їм почало здаватися, що це вони щойно власним розумом додумалися до такого мудрого звичаю, заведеного у військовому судочинстві.

— Я сьогодні замалим не вбив людину! — сказав лейтенант Тротта.

— Кого? Як? За віщо? — навперебій посипалися запитання.

— Це Каптурак, якого ви всі знаєте, — почав Тротта.

Він розповідав повільно, добираючи слова, мінився на виду, а коли дійшов кінця, відчув, що неспроможний пояснити, чому ж він усе-таки не завдав Каптуракові удару. Він відчув, що вони його не зрозуміють. Так, вони справді більш його не розуміли.

— Я б його вбив! — вигукнув один.

— Я також! — озвався другий.

— І я! — підхопив третій.

— У тім-то й штука, що не так-то воно легко! — втрутився Ліповіц.

— Той кровопивця, той жид, — сказав ще хтось, і всі завмерли, бо згадали, що в Ліповіца батько — єврей.

— Ну, я раптом… — повів далі Тротта, і його неабияк здивувало, що саме тієї миті в думці йому зринув Макс Демант і його дід, білобородий король шинкарів. — Я раптом побачив позад нього хрест!

Хтось засміявся. Ще хтось холодно сказав:

— Ти був п’яний!

— Отже, скінчили, все! — наказав урешті Груба. — Усе це завтра буде дано до відома Цоґлауерові!

Тротта обвів поглядом обличчя за обличчям: утомлені, мляві, збуджені, — проте і в утомі, і в збудженні — дивовижно безхмарні.

«Якби був живий Макс Демант! — подумав Тротта. — З ним можна було б поговорити, з онуком білобородого короля шинкарів!» Він непомітно вислизнув з кімнати й пішов до себе в номер.

Уранці наступного дня він доповідав про свою пригоду. Він говорив мовою військових, якою змалку призвичаївся рапортувати й розповідати, — армійською говіркою, що була його рідною мовою. Проте він виразно відчував, що сказав не все й навіть не найважливіше і що між пережитою пригодою і його рапортом пролягла широка й незбагненна відстань, цілий дивовижний край. Не забув він сказати й про силует хреста, що його нібито бачив. І майор усміхнувся, достеменно так, як Тротта й очікував, і запитав:

— Скільки ви випили?

— Півпляшки! — відповів лейтенант.

— Отож-бо! — зауважив Цоґлауер.

Знеможений майор Цоґлауер усміхнувся лише на мить. То була поважна справа! Поважних справ, на жаль, дедалі більшало. У кожному разі прикра річ — ставити до відома про це вищі інстанції! Краще зачекати.

— Ви маєте гроші? — запитав майор.

— Ні! — сказав лейтенант.

І вони якусь мить безпорадно дивилися один на одного порожніми, застиглими очима, нещасними очима людей, які не можуть навіть один одному зізнатися, що вони безпорадні. Про це нічого не було написано в армійському статуті, хоч перегорни його з початку до кінця і знову з кінця до початку, — там не все було! Чи мав лейтенант слушність?