Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

Я ж, я досі визначав час звучання пісень. «Виходь гуляти» Джо Джексона[226] триває чотири хвилини, дев’ятнадцять секунд — достатньо часу, щоби викурити сигарету в провулку. Кім Вайлд співає «Ти мене не відпускаєш»[227] чотири хвилини, п’ятнадцять секунд — час, який в мене забирає заміна балона з вуглекислим газом у апараті содової води. Все, що хотів би забути, забути ти ніколи не можеш. Жодної миті, якої хотів би уникнути.

І врешті-решт Кловіс запрошує мене до своєї квартири, щоб познайомити з якимись людьми. Я їй кажу, що в мене кожен цілісінький день ніщо інше, як знайомства з людьми. А Кловіс каже, що це зовсім інше.

У себе в квартирі вона знайомить мене з дівчиною, в якої дві руки і дві ноги, а з-під нижнього краю її топіка стирчить майже повноцінна інша особа. Перша у мене справжня гетероадельфійка, її звуть Мінді. Далі я знайомлюся з парубком, у якого величезне, наче подушка пухке, обличчя. Нейрофіброматоз — хвороба, яка ще зветься «людина-слон». Хлопцю двадцять три, його звуть Алекс. Я знайомлюся з гарненькою рудоволоскою, яка не має ніг, самі лише ступні ростуть в неї з черева. Недовершений остеогенез. Її ім’я Ґвен, їй двадцять п’ять.

Кловіс каже мені:

— Ти знаєшся на музиці, ти знаєшся на сценічній режисурі.

Вона каже:

— Це їхня ідея, але вони сподіваються, що ти можеш навчити їх екзотичним танцям…

Вона має на увазі стриптиз. Трупа екзотик-танцівників з різними порушеннями. Усі вони були молодими і нудилися в Солт-Лейк-Сіті. Напрямок думок в них був таким: кожен може накачати трохи м’язів, вибілити собі волосся й обпорскатися фальшивою засмагою. Чому б не запропонувати публіці щось таке, що не ґрунтується на купі брехні? Чому б не подати таких танцівників, які не ховаються за фальшивими усмішками? Отака от зграйка шалених, ідеалістичних молодят. Тільки в Юті.

Я їм кажу, ну звісно ж, вони молоді і сповнені мрій. Звісно, вони жахливо спотворені. Але чи вміють вони танцювати?..

А Кловіс каже:

— Я навчила їх тому, що знаю про роботу біля жердини, але сподівалася…

Ті мільйонери, директори кіностудії, вже вклали авансом під низькі відсотки семизначну суму у стартап-проект. Чорт, якщо я зможу навчити декого з цих стероїдних слонів танцювати, я зможу навчити будь-кого.

Як воно там проголошується, на «Бекпейджі»: «Втілюй свої фантазії».

Хотілося б мені сказати, що це було легко. Люди завжди неправильно розуміють чужі наміри. Люди звинувачують мене в експлуатації. Не все забавки та ігрища в цьому чималому бізнесі. У Боулдері Ґленда, наша дівчина, в якої обидва ока в одній очниці, так вона втекла з якимсь біржовим брокером-мільйонером. А Кевін, наш танцівник з кіфозним нанізмом[228], той в Айова-Сіті[229] забацав вагітність одній молодичці. Допомагає те, що разом зі мною й трупою у ролі, так би мовити, матінки зграї їздить на гастролі Кловіс. Тільки Бог зна, що нас чекає у вересні, коли ми запускаємо наш ескортний сервіс.

Щодо мене особисто, жодне шоу не починається без того, що мене кидає в піт за лаштунками. Рахую секунди кожної пісні. Відстежую, чи не роблять нотаток агенти «ASCAP», і кожний м’яз у мене в руках і ногах конвульсивно смикається, проживаючи кожен місток, колесо, сальто чи стрибок зі спини на рівні, які я сам колись так класно виробляв на сцені. Дивлячись на цих шалених дітей, як вони виманюють складені банкноти і заради винагороди витанцьовують перед кимось приватно, я ловлю себе на тому, що шепочу.

Я шепочу:

— Благослови мене, я ж бо приніс тобі цей скромний дарунок…

Шепочу:

— Я дарую тобі оце!

Кажуть, що людське волосся продовжує рости після смерті. Розповідають про тіла, викопані з могил, мертві тіла з довгим, як у романтичних дівчат, волоссям, якого ті мерці не мали, коли їх ховали. Нігті ці відкопані трупи мають такі, що їх такими довгими тільки вільні від праці жінки можуть собі відростити. Це так, ніби в смерті всі ми отримуємо макіяж для якоїсь гламурної фотосесії.

Міф чи факт? Моя остання клієнтка ввечері в п’ятницю; вона каже:

— Нумо, з’ясуємо.

Вона зателефонувала за тиждень до того і попрохала прийняти її останньою з усіх. Ця жінка, вона каже, що має не такі, як треба, м’язи, щоб сидіти вичікувати.

У моїй студії вона дістає в себе з сумочки свічку. Вона каже:

— Запаліть її, — і подає свічку мені.

Вона питається, чи маю я щось інше, окрім сітарної музики.

На ногах вона виявилася хіба що трішки хиткою. Про