Читати книгу - "Смутна доба"

— Приїхав мій суджений, Богданку. Розумієш, найдорожча для мене людина.

Той поник головою і нічого не відповів. Він ледве стримував себе, не з'явився навіть на спільну вечерю.

Зібралися усім хутором в світлиці, де вона навчала хлопця премудростям науки, читала йому Гомера, Вергілія, Себастьяна Кльоновича. Доля посоромилась сісти коло Левка, примостилася між його приятелів, наче були вони її охоронцями.

Михайло Хмельницький наливав.

— Я в боргу перед тобою, дівчино. Клич на своє весілля, буду твоїм посадним батьком. Щоб не казав Левко, що взяв бідну втікачку...

Доля зашарілася, ледве видавила подяку.

Ніч видалась місячною, видно було довгі тіні двох тополь та гурт вершників, що пересікав заплаву Тясмину, прямуючи в бік Холодного яру. Михайло Хмельницький з півсотнею козаків провів їх далеко за Чигирин, оберігаючи від усяких випадковостей пройди-каштеляна, а може, й однорукого Логвина.

— Хай буде шлях вам легкий!

Міцно потиснув руки її супутникам, а дівчину поцілував у чоло.

Хмельницький із загоном козаків стояли на освітленій місяцем дорозі, поки чотири вершники не зникли в Холодноярському лісі.

Історія, коли у неї заглибитись, дає такі факти, що перевершують будь-який письменницький домисел. Галшка Гулевичівна успішно займалася городництвом у Києві не випадково. Мала вона кількох братів, відомих людей на Волині, та один з них, виявляється, жив у Києві.

Микола Гулевич, немолода, явно хвора людина, був київським городчим, тобто відповідав за городи і ключі київського замку. Особа поважна, таких призначає на посаду сам король. Городчий мав прямий доступ до огньового спорядку замку, то через нього три роки тому, перед морським походом, Тарануха поповнив арсенал вивезених на Січ фальконеток. Душею Гулевич лежав до козаків, тому в замкові Тарануха і потрібні йому люди завжди мали надійний притулок.

Гулевич прийшов до сестри, але вдома її не застав, тому одразу повернув у сусідній двір. Сів на Тимошів перелаз, натружено перекинувши одну, а потім другу ноги. Бував тут часто, навіть симпатизував Лешці. Тарануха те знав, йому навіть подобались ті залицяння, а Лешка, коли приходив її земляк, аж молодшала.

— Поспішила вискочити за козака, була б князівського роду, — жартував Гулевич. — Ось викраду твою жінку, Таранухо, та й повезу назад на Волинь.

— Спробуйте тільки, — добродушно відпирався козак. — Та й не піде Лешка в князівський рід! Правду кажу?

— Хтозна, хтозна...

Лешки цього разу на подвір'ї не було. Гулевич сказав, що думав насправді.

— Душить мене, козаче, ніяк не додушить. Та видно уже кінець, тепер уже видно. Прийшов власне, не до сестри, досить з неї і свого каліки. До тебе прийшов. Підемо зі мною, хочу ще раз послужити рідному козацтву.

Вдовець Гулевич, одинока людина, жив у замкові, у буркграбському домі, що одразу на плацові, поблизу криниці під валами. Городи, що прилягали до криниці, він уже не обробляв, не вистачало сил, хоч раніше мав сорок кіп щорічних від кожного городу.

— Хай тепер він ними займається, — кивнув на мовчакуватого, ще не старого поляка Станіслава Вигуру, що лагодив біля прибудови городній інвентар. — Ти, Станіславе, не лінуйся, либонь тобі ще жити та жити. І сім'ю он яку маєш, жінку-красуню, двох дочок красунь, витягнешся, доки їх до толку доведеш. Під город пускай і половину цього плацу, а в будуванні Богуша Ленського радив би тобі поселитись. Там жив драб[210] роти київської Ян Барбера, та йому маєтності уже не потрібні...

Вони говорили про другорядне, Тарануха в те не вникав, мав досить своїх клопотів.

Микола Гулевич ще якийсь час терся поблизу фортечних валів, показуючи Вигурі його ґрунти, що доходили одним кінцем до церкви св. Ваала під горою, а другим аж до озер з островом Заньковичами.

Лише коли Вигура кудись зник, Гулевич полегшено зітхнув і повів Тарануху до кам'яних будівель під внутрішніми фортечними стінами.

Ще раз обернувся і відкрив дубові двері до кам'яниці. Мабуть, втомився, бо одразу й присів на ящиках, що поблискували мастилом.

Під самі сволоки непідбитої стелі, в ящиках і без них, лежала зброя — армата старих і нових зразків, від важких фортечних гармат до фальконеток, поблискували гаківниці і полугаківки, старі мушкети на ногах, розмаїта холодна зброя. У напівпідвальних заглибленнях фортечної стіни осібно купчилися порохові барила, висіла на перекладинах кінська збруя та сідла.