Читати книгу - "Гілея"

— Не він...

* * *

Він мав приїхати сьогодні.

Тиждень тому Мірошник побачив її на фермі й сказав:

— Наступної неділі я приїду до тебе, Настуню. Мені треба поговорити з тобою... Можна приїхати?

— Про що нам говорити, Романе Олексійовичу?

— Про все.

На цьому їхня розмова закінчилася, бо підійшов голова колгоспу й покликав Мірошника до телефону.

Настуня рахувала не дні, а години. Що принесе їй ця зустріч? І взагалі, навіщо вона? Ще тієї, останньої, не може забути Настуня, коли побачила його з дочкою. Варя здалася їй дуже схожою на Мірошника, і Настуня всміхнулася, уявивши себе в ролі сердитої мачухи. Лізуть в голову різні дурні думки...

За три дні до неділі Настуня побілила всередині хату, випрала рушники й фіранки: думає одне, а робить інше...

Чекала.

Сьогодні п’ятниця — приїде через два дні... Коли б швидше минали вони...

Ой Романе-Романочку, не гай мене до раночку...

Він говоритиме, що любить її.

Що вона відповість йому?

Певно, він приїде ввечері, щоб не так бачили люди...

Треба приготувати вечерю.

Ні, вона не зможе розмовляти з ним.

Вона скаже йому правду. Скаже, що стомилася від своїх думок про нього, від свого кохання.

У п’ятницю ввечері Милентій Магур зважився переступити поріг Настуниної хати і мовчки, наче повістку до суду, вручив чергове послання:

«Настуню, я люблю тебе. Буду чекати в клубі до 23.00. А потім поїду виконувати бойове завдання з село Райки. М. М.»

Післязавтра мав приїхати ВІН.

Настуня одягнулася й пішла до клубу. До виїзду на бойове завдання ще залишалося дві години, і Милентій сидів у читальні. Вона викликала, його на вулицю і спитала:

— Ти знаєш, де хутір Овечий?

— Так точно! Лісгосп Степовий.

— Ти зможеш мене взавтра відвезти туди, Милентію?

— Так точно! Коли приїхати?

— Вранці.

* * *

Маленький старий замочок висів на дверях Сторожукової хати. Мірошник поїхав на ферму, доярок уже не було.

— Ви не знаєте, де Настя? — запитав сторожа.

— До батька поїхали ще вчора. З Милентієм...

Мірошник зрозумів, усе...

* * *

У хаті ясно світилася зелена гасова лампа, але Джусуєв нічого не побачив, крім великих темних очей Марини. З кожним його кроком вони збільшувалися, і, поки він дійшов до середини хати, — уже нічого не бачив, ніби потрапив у нічну темінь.

Потім він чув, як тихо зойкнула Марина, цей стогін вивів Берика з темряви.

Марина стояла перед ним, склавши руки на грудях. Ледь тремтіли кутики її рота.

— Добрий вечір, — прошепотів Джусуєв і скинув шапку.

— Вечір добрий, — відповів Парамон. — Сідайте в нашій хаті.

А Марина мовчала.

— Спасибі, — сказав Джусуєв і поклав шапку на лаву.

А Марина мовчала.

— Роздягайтеся, — знову голос Парамона, бо Джусуєв його не бачив.

Не зводячи погляду з Марини, Берик скинув піджака. Здавалося, він боявся відвернутися, щоб вона не зникла, як привид.

— Прийшов, — Марина впала на груди Джусуєва.

Парамон цього не бачив: голова опускалася все нижче й нижче, важко лежали на колінах руки, і чорна тінь від його постаті слалася по долівці. Потім вона повільно поповзла по стіні аж до стелі й промовила:

— Я той... піду дам сіна теляті.

Парамон зачинив двері і, хитаючись, вийшов на подвір’я. Зривався вітер, у степу вже тоненько голосили піски, похропував прив’язаний кінь. Чого це я вийшов, подумав Парамон, відчуваючи, як студеніє його тіло. Ага, треба дати сіна теляті. Він підійшов до низенького стіжка, насмикав оберемок колючого сухого бур’яну і приніс у хлів — теля й не поворухнулося. Очі поступово почали звикати до темряви, і крізь відчинені двері Парамон побачив сіру завісу неба й коня.

По садочку ходжу,

Кониченька воджу,

Через рідну няньку Нежонатий ходжу...

пригадалася пісня, яку співали минулої суботи, коли діти приїхали з інтернату. Марина була весела й рада, що зібралися всі, співала і сміялася, неначе хотіла цим сміхом відігнати смуток, що вже обступав її з усіх боків.

— А до Юрасика приїздив тато, — сказала Ганнуся.

— Він привіз мені костюма, тільки великого, — і Юрасик дістав з торби обнову. — А ти казала, мамо, що його вбили... А я йому сказав, що у мене є тато Парамон.

Сталося те, чого найбільше боявся Парамон.

Він знав, що на хутір приходив Берик Джусуєв, що не захотів зустрітися з Мариною, отже, зрозумів, що нема йому сюди вороття, — тішив себе Парамон. Мало що могло статися в житті! Зрештою, Марина — не його законна жона, а Парамон розписаний з нею в загсі... І Джусуєв правильно вчинив, що не захотів руйнувати їхнього щастя... Сказано, третій зайвий... Їдь собі, чоловіче, у свої краї та й шукай своєї долі, як шукав її Парамон. Тільки не літай поза хмарами, бо можеш пройти повз своє щастя, яке було поруч. (Хіба не сватався я, дурний Парамон, до Марти? А Марини й не помічав...)

Марина теж не згадувала про Джусуєва, і Парамон не заводив розмови про нього: жили — ніби нічого й не сталося. (У домі безнадійно хворого не говорять про