Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » У череві дракона 📚 - Українською

Читати книгу - "У череві дракона"

267
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У череві дракона" автора Микола Данилович Руденко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 89 90 91 ... 219
Перейти на сторінку:
майже до порога волошинського будинку, що був занедбаний майже так само, як православний храм, де вони обідали. У ветхому будинку доживала віку вдова поета, а довкола нього виросли нові корпуси, з яких долинало цокотіння друкарських машинок, — там народжувалися нові романи. Спершу привітна жінка повела кудись родину Копиці — і Мирон Сидорович був задоволений, що вони з поетом, як з усього видно, мали опинитися в різних корпусах. Грива не одразу збагнув, чим саме йому антипатичний Іван Копиця, а проте відповідь не забарилася: поет надто полюбляв земні блага, котрі йому діставалися не без принижень. Саме ота готовність до принижень і відштовхувала Мирона Сидоровича. Розділ сімнадцятий

Мабуть, немає потреби в описі людей, котрі зустрічалися лише в їдальні, а відтак розходились по своїх кімнатах, — вони більше цікавили Мирославу Яківну, ніж нашого філософа. Мирослава перевдягалася тричі на день або й частіше, невдовзі вона заприязнилася з дружинами найбільш іменитих літераторів. Чоловіки також обдаровували її увагою — може, навіть з більшою щирістю, ніж жінки. Мирославі подобалося зображати світську даму, вона штовхала Мирона коліном, коли той брав виделку в праву руку, а про ножа взагалі забував.

Режим Будинку творчості спонукав Мирона Сидоровича до зосередженості, якої йому бракувало в Києві. Ще з позасвіття він виходив у відсвіжений нічною прохолодою простір, де море й гори були тільки чарівною декорацією, — відчуття безмежності не полишало його ні на хвилину, і то була одухотворена безмежність. Його не вразила «кам’яна хвороба», як інших, — він не вишукував серед ріні рідкісні камінці, котрі буцімто становили якусь вартість. Зате майже щоранку Мирон Сидорович виходив на побачення з Сонцем. Якби він почав розповідати про ті почуття, що переповнюють його у хвилини, коли полум’яний окраєць Сонця визирає із морських надр, ця розповідь, мабуть, видалася б лише стихійним виявом поетичних нахилів, чимось фантастично-метафоричним. Бо навіть поети не здатні уявити, що серед них живе людина (і зовсім не поет!), для котрої побачення з Сонцем така потаємна інтимність, яку, може, переживав лише Володимир Мономах, що так само вдосвіта виходив на побачення з нашою прекрасною зорею. І заповідав своїм синам зустрічати Сонце на ногах або в сідлі.

Приймаючи сонячні пологи, Мирон Сидорович молився так, як молилися всі сонцепоклонники, — Дух Сонця, проминаючи ratio, обгортав його душу чимось солодко-щемливим, що не потребувало точних знань; досить було відчуття, що душа твоя хлюпається, мов дитина в ночвах, у променевій купелі, насиченій духовними силами Батька. Все, чому його навчали, що він пізнавав із книг та незліченних лекцій, було зараз непотрібне. По суті, не існувало різниці поміж ним і його далеким пращуром, що ховав своє тіло у ведмежу шкуру, — для Небесного Батька всі земні знання нічого не варті — доволі солодкого щеміння твоєї душі, бо то є Любов. Вона, твоя Любов, сама все знає. І завжди знала — навіть тоді, коли ти ще не вмів користуватися вогнем. А той, хто знання розуму вважає вищими від її споконвічних знань, вилучає себе із сім’ї людської, щоб опинитися в родині білкових комп’ютерів.

Проте духовна Субстанція, що містить у собі наше невмируще «я», також у тисячоліттях набуває досвіду — саме в цьому й полягає сенс того, що ми називаємо земним життям. Наші душі нагадують бджіл, які розлітаються з пасіки Моносу, щоб згодом повернутися солодко обтяженими променистим медом пізнання. Та чи можна повернутися, не знаючи, де ж та пасіка?..

Саме про це й думав зараз Мирон Сидорович. І тут йому допомагало комп’ютерне знання — тобто те, що можна видобути із формул і обчислень. Люди й без цих знань, за допомогою самої інтуїції, давно виснували, що Сонце не є першоджерелом життя, — першоджерело слід бачити значно вище, а Сонце також дитина Космосу. В самій лише нашій Галактиці можна налічити близько ста мільярдів полум’яних дітей, а схожих на нашу галактик також мільярди.

Отож тоді, коли Мирон Сидорович молився на Сонце, душа його тягнулася туди, де, на його глибоке переконання, стояла одна із пасік Моносу. Найближча пасіка. Про Світову Монаду він поки що боявся навіть думати — то був грандіозний Тоталіт, куди можна сягнути душею лише тоді, коли ми обживемо центр Галактики. Саме в її центрі, не деінде, містилися щільники й сота, звідки душі-бджоли розліталися по всій Галактиці й куди згодом поверталися, збагачені медом пізнання.

Читач, звичайно, вже давно помітив, що Мирон Сидорович у своєму мисленні нагадував коня, котрого ганяють на корді — все по колу, по колу; і сьогодні, й завтра — аж доти, доки в тебе на душі не виступить мильна піна, мов на кінському крупі. В цьому розумінні Мирослава не помилялася — тут була певна ненормальність, якщо брати за норму обивательський прагматизм. Досліджуючи думання Гриви, ми й читача втягуємо в цю монотонність. Але в нас є надія, що шановний читач зуміє побачити монотонний плескіт духовних хвиль, — бо так само живе море і так само живе вічність. Грива духом своїм був настроєний на Природу — то чи міг він жити інакше, аніж усюди й завжди живе вона?..

Мирослава не звертала на нього уваги — вона швидко вросла в побілялітературний побут, їй було добре й без Мирона. Письменники на прогулянках уникали розмов про суто фахові справи — просто баляндрасили, як воно й годилося на пляжі. Чоловіки не скупилися на компліменти, серед них були справжні майстри цього вдячного жанру — отож Мирослава почувалася так, начебто вона ціле життя терлася серед літераторів та їхніх дружин.

І лише Сергійко час від часу відволікав батька від одноманітних роздумів, втягуючи його у свої ризиковані мандрівки. Мирон спершу сердився, як інколи сердиться Сергій, коли його мало не за чуба витягають з моря; та, видершись на узгір’я Карадагу, що своєю кам’яною статурою мовби розсував морські видноколи, був неабияк вдячний синові.

Одного разу Сергій втягнув батька в таку авантюру, яка боляче вразила гідність Мирона Сидоровича і змусила пригадати дитячий епізод, з котрого починається наш роман, — врятування незнайомого хлопчика на Грузовій. Там теж було каміння, була височінь, але не було гидкого почуття — чогось липкого, болотного,

1 ... 89 90 91 ... 219
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У череві дракона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У череві дракона"