Читати книгу - "У череві дракона"

Сергій, переживаючи захоплення, котре Мирон Сидорович розумів і поділяв, видирався все вище й вище, по-хлоп’ячому спритно долаючи крутизну кам’яних виступів і розщелин. Мирон спершу не хотів спиняти, а відтак йому було страшно нагримати на хлопця — Сергій майже безперервно опинявся в становиську, коли один необережний рух може коштувати життя. Грива лаяв себе за легковажність, був щасливий, що їх зараз не бачить Мирослава, а сам незграбно, з тремтячими колінами, дерся услід за сином. І в якийсь мент йому зробилося так страшно (о ганьба: страшно за себе, не за сина!), що він і справді трохи не сповз із притрушеного сипучим піщаником крихітного майданчика в зелену безодню, де чатувала смерть. Грива навіть почав благати, щоб прийшов Грицько, його ангел-рятівник, але цього разу йому довелося шукати порятунку в синовій спритності: легкість, з якою хлопець долав майже смертельні перешкоди, ніби передалась Миронові. Вони таки спустилися на морський берег без особливих пригод, якщо казати про зовнішнє, а не про внутрішнє. Почуття страху, яке переживав Мирон, було для нього вельми тяжкою пригодою: досі він і гадки не мав, що здатний отак бридко тремтіти за власну шкуру. Намагався виправдати себе тим, що йому заважало фронтове поранення (він все-таки був інвалідом), але це пояснювало лише його незграбність — не сам страх. Добре, хоч Сергій не помітив, як дрижали його коліна, коли вони зійшли з Карадагу. Це й справді дуже добре, бо Мирон Сидорович не зміг би пережити такої ганьби.

Наступного ранку він розбудив Мирославу ще до схід сонця. Вона розсердилася спросоння, але він її так сьогодні любив, що навіть не помітив невдоволеного буркотіння. В підґрунті його настрою було каяття за вчорашнє, радість, що з Сергійком не сталося лиха, почуття провини перед матір’ю своєї дитини. Але Мирон цього не усвідомлював: він був ніжний, пережив справжню закоханість — і його настрій передався Мирославі. То був один з їхніх найщасливіших днів…

По обіді Миронові принесли листа від Жолудя.

«Дорогий Мироне Сидоровичу!

Я байдикую в лугах, мешкаю у відомій Вам мазанці — ходимо з батьком на щук. Чи бачили Ви коли-небудь, як ловлять топтухою? Ця снасть така ж стара, як рибальство на Дніпрі. Коли спадає повінь, в лугах залишається безліч невеличких озерець, які влітку пересихають. Очевидячки, риба, котра не встигла із них вигулькнути в Дніпро, має загинути. Здебільшого це щуки. Їх ми й підбираємо топтухою…

Роздумую про Ваш автореферат. Жовтий один примірник надіслав академікові Смородину. Сам Іван Корнійович задовольнився розмовою по телефону, а мене відрядив на квартиру академіка. Коротко перекажу його враження від Вашої гіпотези. Словом, я можу лише процитувати себе самого — із нашої розмови на горищі під час повені. Смородин висловив жаль, що поважний філософ опинився серед графоманів. Якби не Ваша докторська дисертація, котру академік прочитав раніше, він би не став морочитися з тим, що взагалі не заслуговує на увагу.

Я дозволив собі трохи посперечатися з академіком — написав на окремому аркуші формулу Сили Моносу й почав пояснювати, що її закономірне народження із надр світла і гравітації створює враження достовірності. Смородин, дивлячись на цю космологічну величину, запитав:

— Це багато чи мало?..

Мені стало ясно, що академік не перевитратив свого дорогоцінного часу на роздуми про Вашу працю. Боюсь, що так буде й надалі. Але ж Вам не варт занепадати духом — істина від того не перестає бути істиною, що вона лишається невизнаною. Гадаю, найдоцільніше радитися з самою Природою — вірити тому, що скаже вона, а не хтось із рецензентів.

Відповім на запитання, котре Ви поставили тоді на горищі: чому мені вдалося побачити Силу Моносу як синтез світла й гравітації?

Я давно шкребуся, мов кіт у двері, в ту потаємну браму, поза якою живе не видиме нами, але всемогутнє начало всього сущого: Субстанція. Ви знаєте, як я ставлюся до речей і навіть до планет: не вони є матерія — вони тільки породження матерії. Отже, вторинне — ідеї, Логос. Це схоже на платонізм, та що ж я мушу діяти, коли бачу світ саме так, не інакше?..

Зорі, планети, галактики — живе втілення всесвітньої інформації про глибинні властивості Субстанції. Через них — і тільки через них! — ми власним розумом здатні проникнути туди, де позачуттєвий ноумен у невидимих долонях ліпить світ феноменів. Коли ми, спинившись на березі моря, підіймаємо обточений хвилями черепашник, нам відкриваються сили, котрі надали йому округлої форми. І так само, дивлячись на зорі й планети, ми неминуче доходимо висновку: вона є у глибинах Всесвіту — ота Єдина Сила, котра всі без винятку небесні тіла (якщо не казати про астероїди, що, на мою думку, є залишками загиблої планети), формує в тому вигляді, в якому існує сама. Подірявлений монадою світовий простір (це Ваша, Ваша ідея!) тисне на монаду так, як асфальт тисне на шампіньйон, котрий його розсовує. З другого боку, шампіньйон володіє імпульсами зростання, котрі домірні силі зовнішнього тиснення. Якщо від шампіньйона перейти до монад, то кожна з них (навіть електронна!) живе під штамповочним пресом, ім’я котрому Всесвіт. Так, цілий Всесвіт зусібіч стискає монаду — і ніяк не менше! А вона своїм народженням розсовує Всесвіт. Може, саме цей процес і стоїть в основі розбігання галактик…

Якби Смородин все це зумів уявити так, як ми уявляємо, він би не відмахнувся зневажливо від Сили Моносу: адже й школяреві ясно, що та Сила, з якою світовий простір тисне на монаду, в кожному разі є сталою. І це така ж сама фізична реальність, як сформований нею Всесвіт!..

Під цим кутом зору я й почав розглядати загальну теорію відносності, бо мені було ясно, що Силу Моносу належить шукати саме в ній, не деінде. Я зосередив увагу на гравітаційному радіусі:

Rгр = 2GM/С2

Що в основі гравітації стоїть простір, ясно вже із цієї формули Ейнштейна: радіус зменшується відповідно до наростання гравітаційного потенціалу. Ньютонівська формула гравітаційного потенціалу виглядає так: V2 = GM / R.