Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

— Ей, взяли!.. Ей, натиснули!.. — лунали дружні голоси.

Євграф Євграфович спершу тільки дивився на нашу роботу, а потім не втримався та й сам підійшов до бота.

— Ану, дайте й мені місце. Попрацюю разом з вами, може, помолодшаю.

Він протиснувся між мною і Маринкою і почав вигукувати разом з нами, налягаючи на борт бота:

— Ей, взяли!.. Ей, натиснули!..

Прийшла машина з причепом. Тепер треба було стягти на неї бота.

— Обережно, хлопці, — попередив дядя Влас, — щоб ніде й не шкрябнули.

— Ану, берись! По-моряцькому, р-р-аз, взяли!..

Бот майже на руках висадили на автомашину. Упріли всі добре. Суденце хоч і невелике, але важке. Та ще й сонце припікає з неба.

До порту недалеко. Біля причалу вже стояв напоготові плавучий кран. Під бот підвели троса, і потужний кран легко підняв його в повітря.

Всі ми — і Ілько, і Маринка, і Сашко В'юн, і я — кинулися наввипередки до берега. Тільки Павка солідно йшов з директором школи та Захаром Павловичем, як начальство. Ми вже знали, що в море він з нами не ходитиме не тільки тому, що короткозорий, а тому, що поїде на/все літо до свого дядька в Ленінград. Але не жалкували. Хай їде. Далебі, поміж собою вже таємно домовились на наступний рік обрати головою загону Маринку Онищук.

Настала найурочистіша хвилина.

Кран поволі опускає бота на воду. Живі і теплі хвилі гойдаються під ним, ніби море підставляє свої ласкаві долоні.

На березі не тільки учні та вчителі, а й багато портових робітників та рибалок. Сивочубі, обвітрені, засмаглі, вони стоять і дивляться, як наше судно, вилискуючи свіжою фарбою, все нижче й нижче опускається до води. Та ось уже перша хвиля лизнула його, і бот загойдався.

— Ура-а-а! — закричали ми. — Ура нашому «Піонерові»!

Ми підкидали вгору картузи, хапали одне одного за руки і підстрибували, Ілько кинувся до бота, щоб першим скочити у нього. Але Маринка сильним і дзвінким голосом зупинила його:

— Постривай, Ілько! Перший ступить на борт нашого судна наш почесний піонер дядя Влас!

— Як, почесний піонер?.. Що це ти?.. — аж зіщулився Павка.

— Авжеж! — так само голосно промовила Маринка. — Тут увесь наш загін. Я пропоную провести найкоротший збір і обрати Власа Микитовича Приходька, нашого дядю Власа, почесним піонером та вручити йому піонерський галстук! Хто — за?..

Руки підняли не тільки піонери, а всі, хто тут був.

Павка теж підняв руку, але обличчя у нього було розгублене.

Як же, мовляв, так? Ні столу, ні офіційності, ні протоколу!.. А замість цього — залитий сонцем берег з платанами та кипарисами, гомінке й хвилясте море, крикливі, веселі чайки над головою.

— А… галстук де ж? — розгублено запитав Павка.

— Галстук?.. — перепитала Маринка. — Ось галстук!.. Маринка зняла з своїх грудей червоний галстук і зав'язала його дяді Власу на грудях.

— Спасибі вам, рідні мої і дорогі!.. — сказав дядя Влас зворушено і обняв Маринку.

Він зайшов у бот. Став, широко, по-морському розставив ноги і, як у себе на шхуні, скомандував:

— По місцях стояти! Зі швартових зніматись!

Кожен з нас добре знав, що йому робити, бо ще до цього ми не раз тренувалися на нерухомому боті, коли він стояв на стапелях.

— Віддати кінці! — наказав дядя Влас.

Цю команду швидко і вправно виконав я. І доповів:

— За кормою чисто!

— Повний вперед!..

— Щасливого вам плавання! — почули ми з берега схвильований голос Євграфа Євграфовича. І тоді багато голосів пролунало з берега:

— Щасливого плавання!.. Щасливого плавання!.. І ось наш «Піонер» вирушив у свій перший рейс. Даленіє берег.

За кормою буруниться і піниться прозора зелено-синювата вода. Попереду грає хвилями і гомонить море.

А з високого прозоро-блакитного неба нас вітають одвічні супутники моряка — швидкі білокрилі чайки.

Зовні він аж ніяк не схожий на грізного, сотні раз описаного в книжках «володаря морів» або просоленого наскрізь «морського вовка». Його волосся не виполоскане морем і не обпалене сонцем. У нього не звисають руді вуса.

Боцман Смола — людина зовсім іншого крою. Він ще молодий, має чорне, коротко підстрижене волосся, міцні м'язи і стрункий стан, — дівчата зупиняють на ньому свій погляд.

Та боцман Смола не зважає на ті погляди і рідко буває на березі. Відомо, що матроси не від того, щоб після тяжкого плавання, після небезпеки та грізних сутичок з ворогом відчути під ногами тверду землю. Готуючись зійти з корабля, вони прасують штани так, щоб рубцями можна було, як то кажуть, масло різати, і наводять золотий блиск на мідні флотські ґудзики. Уміють хлопці і фашистів бити, і перед дівчатами у всій