Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

Боцман Смола позирає на чепурунів невдоволеним оком.

— Сучі діти! — бубонить він. — Поручні б так драяли, кноп фалрепний[5]…

І поки матроси перебувають на березі, він понишпорить по всіх закутках корабля. А другого дня вранці можна спостерігати таку картину:

— Зенітник Попадайко! Вийти з строю!

Виходить міцний, широкоплечий матрос.

— Ви були вчора на березі?

— Був.

— Який же ви після цього хазяїн зенітки? Ви залишили її в занедбаному стані, а самі пішли ляси точити. Ось бачите — іржа!

— Єсть іржа.

Та боцманові Смолі цього недосить. Він потроху розпалюється, входить в роль.

— То-то що «єсть». А під вертлюгом що у вас робиться??Бруд! Ганчірки якісь! Дивіться, що я знайшов там…

Він витягає з кишені ниточку і показує її Попадайкові з таким виглядом, ніби знайшов під вертлюгом страшну гадюку. Потім боцман переходить до іншого.

— Червонофлотець Маслянко!

Із строю виходить маленький, чорний, як жук, морячина.

— До міста ходив?

— Ні…

Боцман на мить розгублюється. Така відповідь не входить в його програму. Але хто боцмана Смолу зіб'є з пантелику!

— Отже я й кажу: і на березі не був, і про своє господарство не потурбувався. В рундуці що робиться! Смітник!

Після цього на кораблі починається аврал. Із шлангів б'є забортна вода, змиваючи й без того чисту палубу, вимахують довгими рясними хвостами швабри.

Боцман Смола ходить серед матросів і покрикує:

— Краще, краще порайтесь, кноп фалрепний!

— Ну, потрапили, як чортові в рукомийник, — говорять між собою матроси.

Але матроси не гніваються, бо поважають боцмана. А що лається — нехай! Лається боцман Смола не образливо, морськими словами. Кожному морякові зрозуміло і до серця доходить.

Людині, всі інтереси якої зводяться до того, щоб корабель від клотика і до кіля блищав сонячним блиском, нелегко закохатись. Тому, щоб підготувати читача до цієї тонкої, інтимної історії, будемо розповідати по порядку.

Одного разу боцман Смола зібрався до міста.

Як і кожен моряк, у якого завжди все напоготові, він одягся швидко й чепурно. Чорні сукняні штани були як слід випрасувані, на темно-синьому кітелі не можна було знайти жодної порошинки.

Оглянувши себе в дзеркало, боцман Смола вийшов з каюти. Його зустрів командир корабля капітан третього рангу Журба.

— Чи не на берег зібрались, боцмане?

— Так точно, на берег, — відповів Смола.

— То я вас попрошу, зайдіть до мене додому, захопіть мій шкіряний плащ. Знаєте, де живу?

— Не доводилось бувати.

— То ось вам адреса.

— Єсть, принести плащ, — відповів Смола і пішов з корабля. А була саме весна. Скрізь хороша ця молода пора року, а в південному приморському місті вона така розкішна, що й передати не можна. Дерева звідусіль простягають зелені руки-віти, під ногами пругко угинається килим трави, а поряд ласкаво і лагідно хлюпає море.

Адреса, записана на папірці, вела з головної вулиці в тихі зелені провулки, де в нагрітому сонцем повітрі пливли пахощі квітів. Опинившись коло маленького будиночка свого командира, Смола постукав у двері. Відчинила дівчина, білявенька і така гарна, що боцман від несподіванки аж очима закліпав.

— Тут живе капітан третього рангу Журба? — запинаючись, спитав Смола.

— Тут…

— Він просив, щоб передали йому шкіряний плащ.

— А, ви від тата! — радісно вигукнула дівчина. — Заходьте, будьте ласкаві, до хати.

— Пробачте, — вже м'якше сказав боцман Смола, — у мене мало часу. Я завернув сюди тільки для того, щоб виконати прохання.

— Ні, ні, ні! — засміялась молода господиня. — Це буде нечемно: на порозі стояти, а в хату не зайти.

Вона вже тягла боцмана за рукав. Він незграбно йшов за нею і за якусь хвилину, з лицем червоним, як перець, сидів у широкому кріслі, куди його майже силоміць втиснула дівчина.

Хвилин через п'ять боцман Смола зробив ще одну спробу піти, закликавши на допомогу свій останній доказ, проти якого, йому здавалося, жодна людина не встоїть: він сказав, що корабель не може довго лишатися без боцмана. Та цим тільки нашкодив собі. Дівчина аж підстрибнула від задоволення.

— То це ви і є боцман Смола, про якого тато так багато оповідав цікавого?

Скажемо коротко: боцман Смола затримався в господі свого командира аж півгодини! За цей час він узнав, що матері в Олесі немає, що живуть вони вдвох з батьком, вона вчиться в медичному технікумі і в неї дуже мало вільного часу, але буває, що її охоплює смуток, хочеться, щоб хтось приходив, щоб було з ким поговорити.

— Ви будете приходити? Правда ж? — звернулась вона до Смоли. — Ну, дайте слово, що будете…

— Даю, — сказав Смола з таким виглядом, ніби цим коротким словом підписав собі довічну каторгу.

Розпрощавшися з Олесею і