Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Нерви… Усе це — нерви… Зморились ми усі. От і Норильцєв…

— В Ігоря, до речі, теж таке саме відчуття. — Праворуч від корпуса „Софії” в абсолютно спокійному повітрі закрутився черговий червоно-матовий вихорець. — Він мені казав, що відчуває себе на цій планеті, наче на бредберівському Марсі: нас ніхто не чіпає, ми нічого не бачимо, але маємо згодом непомітно перетворитись на марсіан. Отак… Але, на жаль, я ніколи не читала Бредбері.

Богдан читав. Тоді, коли хотів забутися опісля загибелі Сніжанки. І вразився точності, з якою Норильцєв визначив їхній психологічний стан. Тривожний стан очікування на кардинальні, але непомітні перетворення. Дехто з цим станом усе своє життя проживає. Чи змінюється непомітно?… Але, от що значить більш молодий мозок! Він теж „Марсіанські хроніки” читав, але ніколи б до таких паралелей не додумався.

— Відпочити нам усім треба, — вголос подумав капітан. — От зараз подарунок арканаріанський випробуємо, стіл святковий накриємо, погудимо трохи і… Я, — схилився Богдан до Такаманохари, — з Ігорем помиритись хочу. Допоможеш? Адже не винний я в тому, що в Ірукані сталося. Сама ж знаєш…

Вихор раптом зірвався з місця і по широкій дузі розпочав наближатись до „Софії”.

— Та знаю, — неуважно відповіла Сонька, проводжаючи його поглядом. Богдан відчув, як по його, незрозуміло від чого, розпашілому обличчю ковзнув легенький спекотний вітерець. — Знаю я… Але, як на мій погляд, ти став для хлопця таким собі уособленням всесвітнього зла, яке розлучило його з коханою дівчиною. Маєш його зрозуміти, сам же, мабуть, кохав, — і якось дивно подивилась на капітана, але той не звернув уваги на її погляд, бо…

Бо вихор, що, мляво розхитуючись, оминав „Софію”, зненацька на мить завмер, а потім кинувся до літального апарату по найкоротшій з усіх прямих. Богдан з Сонькою навіть зметикувати ще нічого не встигли, як в їхні обличчя вже боляче сипонулися пригорщі кривавого піску, а у вухах по-вовчому пронизливо заскавучали пориви вітру. Світ потьмянів. Ні, почервонішав, невидимими, але чіпкими лабетами хапаючи людей і намагаючись зірвати їх зі спадистого корпусу літаючої тарілки.

Добре, що труби були вже ними закріплені. А ще краще було те, що Кременчук, міцно заплющуючи очі й стискуючи губи, встиг вчепитися в них. А вже в нього вчепилась Такаманохара, відчуваючи, що ось-ось розірве своїми пальцями жорстку пропотілу тканину камуфляжного комбінезона. Сам же Богдан, схилившись уперед і випнувши підборіддя, однією рукою натягував на нього ремінець свого міліцейського кашкета, відпльовуючись від дрібного піску.

Соньці теж не завадило б це зробити, але вона, відчуваючи, як малесенькі піщинки сипляться кудись аж на дно її легенів, спробувала висипати їх звідти разом із знавіснілим криком:

- Ігоре-е-е!!! Нксо-о-о!!!

Кременчук, міцно припнувши свого кашкета, врешті решт, охопив дівчину вільною рукою і вслухався у завивання вихору.

— Ге-е-ейра-а-ат! — здавалося, чувся йому якийсь мінорний спів. — Кві-і-і-ізатц-ц-ц хе-е-едера-а-а-ах!.. — І раптом: — …піта-а-ане!.. — пробилося крізь музику червоної планети і краєм ока капітан помітив, як якась темна пляма майнула у вихорі з того боку, де Норильцєв з Нксою ладнали свою частину стволів до обшивки „Софії”.

Богдан труснув головою, щосили притискаючи до себе напружене тіло Такаманохари і відчуваючи, що разом із цим рвучким рухом щось змінилось в навколишньому світі. Бо на мить знову тихо стало в цьому навколишньому світі, а потім ця сама тиша боляче вибухнула відчайдушним криком Зоребора:

— Капіта-а-ане, Нкса! Нкса, капіта-а-ане!!!

А Кременчук вже бачив, як у верхній, широкій частині вихору, що вже розпочав стрімко здійматись по крутому схилу дюни, метляється якась чорна річ і з жахом усвідомлював, що це — легесеньке тіло крчовника.

— Ах, ти!.. — очманілими поглядами втупились один в одного Богдан із Сонькою, а в наступну хвилину дівчина, легко вислизнувши з чоловічих обіймів, буквально скотилась вниз з розпеченої обшивки апарату.

Капітан з‘їхав слідом за нею, горлаючи на ходу:

- Ігорю! Ігорю, швидко — в апарат! Злітаємо, Ігорю, злітаємо!..

А той вже біг по схилу дюни услід за зникаючим вихором, майже по щиколотки вгрузаючи в багровий пісок. Але, почувши крик Богдана, зупинився з ошелешеним виглядом, мить повагався, а потім вперекидь покотився вниз разом з клубами здійнятої порохняви, просто до відчиненого люку „Софії”.

Вже за пару хвилин увесь екіпаж зайняв свої місця, втиснувшись у крісла центральної рубки, і срібляста таріль буквально вистрибнула на гребень дюни, за якою зник вихор, що утягнув із собою піррянина. Вистрибнула вона, значить, впираючись корпусом у криваве небо, покраяне пласкими чорними хмарами і… І завмерла на місці, наче вдарившись з усього розгону об це саме жаске неприродне небо: з-за наступного валу дюн обережно, але впевнено, здіймалась трикутна маса, на передній грані якої вже зароджувалися вогники майбутніх пострілів.

— Ч-чорт! — видихнув Кременчук, каменіючи усіма п’ятдесятьма трильйонами клітин свого тіла.

— Та вже ж! — крекнула поряд і Сонька.

Лише Норильцєв, мигцем мигнувши по обрисах трикутника, що повільно займав бойову позицію, продовжував роззиратись вусібіч, шукаючи слідів безпомічного кошлатого створіння, зниклого в пустельних просторах безжиттєвої планети.

Слідів видно не було. Було видно декілька вихорів, які розліталися в різні боки, але які явно мали набагато меншу потужність, ніж той, що уніс Нксу.

Трикутник же пару разів хилитнув у вертикальній площині передньою гранню і теж завмер, зловивши, вочевидь, „Софію” в проріз — чи що там у них є? — прицілу.

— Сонько, — тихо й обережно спитав Кременчук, усією шкірою відчуваючи напружену вібрацію їхнього апарату, — Сонько, ми ж хотіли зброю арканаріанську випробувати?

— Хотіли, — так само обережно відгукнулась та, вислизаючи зі свого крісла.

— В польових умовах?

— В них самих, — це вже на порозі рубки.

— Так якого біса! — загорлав Кременчук, прислухаючись до швидкого тупоту дівочих ніг по коридору. — Займай бойовий пост! І стріляти за моєю — чуєш? тільки за моєю! — командою.

Та й, примруживши очі, обома руками вперся в сенсори пульту, ледь підіймаючи передок „Софії” і спрямовуючи стволи, принайтовані до її обшивки, просто на корабель супротивників.

Два