Читати книгу - "Філософія як історія філософії: Підручник"

Здобувши математичну освіту у Ляйпцизькому університеті (1881), Гуссерль працює асистентом Берлінського університету у відомого математика К. Вейєрштраса. Зацікавившись проблемою вихідних основ математичного знання, Гуссерль спочатку робить спробу знайти їх у сфері популярного в той час емпіризму. З тим їде до Віденського університету (1884) до відомого авторитета в галузі емпіричної філософії Ф. Брентано і стажується тут два роки, результатом чого був захист у 1887 р. докторської дисертації (виданої у 1891 р. під назвою «Філософія арифметики»), у якій Гуссерль робить спробу (невдалу, як він зрозумів трохи згодом) підвести емпіричний ґрунт під математику. Після захисту дисертації Гуссерль починає розуміти неможливість зведення математичного знання до чуттєвого досвіду, а оскільки в ході дослідження він розширює сферу пошуку далеко за межі математичного знання й починає порушувати питання про фундаментальні основи знання взагалі як такого, сферою його наукового інтересу стає свідомість узагалі.

Свідомість як предмет гуссерлівського наукового інтересу є «чистою» свідомістю, «чистою» в розумінні незалежності від психофізичних особливостей суб’єкта — носія свідомості, оскільки її метою є осягнення істини, а «істинне, — твердить Гуссерль, — є абсолютне, є істиною «самою по собі»; вона є тотожно єдиною — незалежно від того, сприймають її у своїх судженнях люди чи потвори, ангели чи боги»[237]. « «Чистою» є свідомість і в розумінні незалежності від «натуралістичного» (природного) змісту пізнаваних речей. Таке тлумачення свідомості було результатом відмови Гуссерля від емпіризму і пов’язаною з цим боротьбою проти «психологізму» й «натуралізму», яку він прагнув послідовно проводити після 1900—1901 рр. (час виходу «Логічних досліджень», з яких починають відраховувати «феноменологічний період» творчості Гуссерля, який хронологічно збігається з його переїздом до Гетінгенського університету, де він працює екстраординарним, а з 1906 р. — ординарним професором).

Сформульовану на сторінках «Логічних досліджень» точку зору Гуссерль і називає феноменологією, вченням про феномени (від гр. «феноменон» — те, що саме себе показує), тобто про такий зміст свідомості, який є самодостатнім, вичерпним знанням, яке «не ховає» за собою чогось відмінного від самого себе (на відміну від традиційного — «натуралістичного» — розуміння «феномена» як «явища», що «ховає» за собою відмінну від нього «сутність»; типовим прикладом такого тлумачення «феномена» є філософія І. Канта).

Подібний («феноменальний») зміст свідомість отримує внаслідок притаманній їй специфічній особливості — інтенційності (ідею інтенційності свідомості Гуссерль запозичує у Брентано і його учня А. Мейнонга, автора оригінальної теорії «предметності»). Інтенція (від лат. intendo — спрямовую, націлюю) — іманентна властивість свідомості бути спрямованою (націленою) на зовнішній щодо неї зміст об’єктів, властивість, без якої свідомість просто не існує (вона ніколи не є просто «свідомість», вона завжди є «свідомість про...»). Інтенційність свідомості реалізується в серії конститутивних актів (Гуссерль позначає таку інтенційну активність, «напруженість» свідомості грецьким терміном «ноезіс» — «мислення»), які долають «зовнішність» пізнаваних «реалій» світу, безпосередньо «схоплюючи» лише їх сенс, смисл, конституюючи «ноему» (гр. — «мисль») як свій корелят — те, що Гуссерль називає інтенційним об’єктом (на відміну від звичайного об’єкта — зовнішнього у своєму існуванні щодо свідомості — інтенційний об’єкт належить самій свідомості). До інтенційної активності Гуссерль відносить діяльність органів чуття, уяви, своєрідну «категоріальну інтуїцію» («вбачування сутності»), особливу — «ідеюючу» — абстракцію або «ідеацію», що є специфічним типом інтуїції родів і видів («ейдосів», як називає їх Гуссерль). Результати цих видів інтенційної активності свідомості (продукти діяльності органів чуття, уяви, «вбачування сутності», ідеації) і є, за Гуссерлем, інтенційними об’єктами, безпосереднім смисловим змістом свідомості (тими самими «феноменами», які «самі себе показують»).

Особливу увагу звернемо одразу на «предметний» характер інтенційних об’єктів, тобто їх «визначений», «закінчений», «закритий» («здійснений») зміст — так наше око сприймає у світі не кольорові плями різної форми, а предмети різного кольору і форми; дивлячись на будинок, ми реально бачимо максимум лише дві його стіни, але життєва практика обов’язково доповнює зоровий образ будинку двома безпосередньо не спостережуваними нами його сторонами (Гуссерль ілюструє предметність чуттєвого сприйняття феноменом «потьомкінських сіл» — макетів, які Катерина II, подорожуючи Україною, сприймала як реальні села). Це свідчить про принципово гносеологічний характер інтенційних об’єктів (а тому, відповідно, і суб’єкта гуссерлівської феноменології — інтенційної свідомості). Це ж пояснює принципово раціоналістичну орієнтацію феноменології Гуссерля: адже тільки раціоналізм робить принципово можливим дискретно-завершене (з чіткими межами) змалювання (пояснення) об’єктів на відміну від реальних («онтологічних») об’єктів, безмежних (навіть пізнавально) своїм змістом як у просторі, так і в часі.

Хотілося б наголосити ще на одній обставині: Гуссерль особливо наполягає на ейдетичному, а не просто абстрактному характері загальних інтенційних об’єктів, через що підкреслює саме «ідеюючий» характер інтуїції родів і видів. Недаремно ці роди й види є не просто загальними поняттями (типу середньовічних «універсалій»), а «ейдосами». Серед відтінків тлумачення цього терміна в грецькій античній філософії (від «форми» у досократиків до особливої інтелігібельної форми — «ідеї» у Платона, яка, існуючи окремо від речової матерії, може, проте, і з’єднуватися з нею, утворюючи конкретні речі повсякденної реальності) ми подибуємо Арістотелеве тлумачення ейдосу як фундаментального начала, що існує не окремо, а обов’язково разом з речами. Цей органічний зв’язок ейдоса-ідеї з речовістю («гіле») світу й зумовив термінологічний вибір Гуссерля на слові «ейдос» (а не «ідея» чи «загальне поняття», «абстракція»).

Залишаючись загалом у межах раціоналістичної орієнтації, Гуссерль однак віддає перевагу ідеації, а не абстракції, оскільки продукти останньої є загальними поняттями, із змісту яких еліміновано унікально-неповторні риси конкретних індивідуальних речей. У цій обставині Гуссерль вбачав певну однобічність класичного раціоналізму (через що пізніше називає його «сплутаним раціоналізмом»). Тим-то він і шукає саме в «ейдосах» (які, на його думку, через свій зв’язок із конкретними речами «знімають» антитетичність індивідуального й загального) подолання однобічності традиційного (ще від доби Ренесансу) раціоналізму, але при тому зберігають чинність раціоналізму як такого.