Читати книгу - "Оріноко"

Зрадівши, мисливець узяв полонянку до себе, і вона стала йому дружиною. Вони покохали одно одного і жили щасливо. Маканауро почував себе мов у раю, але через деякий час щораз більше його почала гризти совість, що він живе з жінкою без відома і згоди її батьків, бо вже тоді були у араваків святі звичаї і правила. Крім того, вона теж дуже тужила за своїми. І от одного дня вони обоє вирушили в її рідний край.

У молодої дружини мисливця була тільки мати. Це була Акату, сувора володарка всіх королівських орлів. Маканауро прийняли при її дворі не дуже прихильно. Він повинен був тяжко працювати, щоб добитися ласки тещі. Мисливець приносив з лісу стільки дичини, що всі орли обжиралися, постійно бенкетуючи його коштом. Але це було ще не все. Акату дуже хотіла позбутися нелюбого їй зятя, і тому наказала йому виконати кілька завдань, які перевищували людські сили. Але Маканауро був не звичайним мисливцем, а ще й чаклуном. Отож, коли йому наказали принести з річки води в кошику, лісові мурашки допомогли: вони заліпили дірочки кошика глиною, і вода не витекла. Йому наказали вирубати таку ділянку лісу і за такий короткий строк, що навіть п'ять чоловік не змогли б цього зробити. Маканауро знову допомогли різні лісові тварини: хрущі, їжаки, дятли, гризуни — він виконав і це завдання. Нарешті Акату наказала йому вирізати з дерева її голову, що було неможливо, бо, лежачи в гамаку, вона весь час ховала голову під мату. Тоді прихильні до мисливця мурашки почали завзято кусати її, втративши терпець, Акату відкрила мату. Він побачив її обличчя і зміг вирізати його з дерева.

Маканауро радо виконував усі обов'язки, які на нього накладались, як на зятя, знаючи, що теща мала право вимагати від нього викуп за доньку. І ось, нарешті, він мав жінку, згідно зі звичаями! Але Акату, хоч і не мала підстав для того, щоб не віддавати йому дочки, не хотіла з цим погодитись і вирішила вбити зятя. Орли підступом загнали мисливця в огорожу, щоб заклювати його там; тільки обернувшись в останню хвилину в муху, він непомітно вилетів з огорожі і врятувався від смерті.

— А вродлива дружина пішла з ним? — запитав я.

— Ні, — відповів Манаурі, — він втратив її… Це для нас повчальна легенда, бо вона показує, які важливі обов'язки стоять і весь час стоятимуть перед молодим по відношенню до родичів дівчини… або по відношенню до старшин її племені, — додав вождь, лукаво підморгнувши.

І без цього останнього натяку я розумів справжнє значення оповідання, а саме: я маю піднести старшині викуп за Лясану. Але який викуп? Що було у мене тут найдорогоцінніше? Мій погляд зупинився на оздобленому дорогим камінням пістолеті, який стирчав за моїм поясом. Я витягнув його і, подаючи Манаурі, сказав:

— Будь ласка, візьми це. Ціннішого і кращого я нічого не маю. Я охоче тобі його дарую!

Вожді від здивування аж прицмокнули язиками: пістолет був шедевром зброярської майстерності і мав велику цінність. Сам Манаурі дуже зніяковів, збитий з пантелику, лукава посмішка зникла з обличчя, воно потемніло, збентежилось. Вождь відступив од пістолета з якимсь страхом в очах.

— Нехай у мене відпаде рука, — закричав він, — якщо я візьму це у тебе!

— А аравакський обов'язок молодого? — запитав я рішуче.

Манаурі випростався гордий, грізний і разом з тим схвильований.

— Ти вже давно його виконав, — сказав він суворо. — Та ще й не один раз! Ти дав аравакам у сто разів більше, ніж вартий цей цінний пістолет.

— Невже стільки?

— Ти дав нам дружбу!

— І мудру пораду, і сильну руку вождя! — поспішив улесливо вставити Конауро.

— Не ти у нас в боргу, а ми перед тобою! — додав Мабукулі.

— Ще скажете, — пожартував я, — що однієї дівчини для мене замало.

— А щоб ти знав: замало, — жваво підтвердив Манаурі.

— Хо, хо! — заперечила Лясана. — Головний вождь, а плете дурниці!

Ми посміялися, всім нам гуртом було добре й весело. Я заховав пістолет за пояс.

Які, голова роду аракангів, попросив слова, щоб щось сказати, а коли ми звернули на нього увагу, він єхидним поглядом зміряв Манаурі і промовив:

— Все це добре, про що розповідав Манаурі, але шлюб Маканауро закінчився не зовсім так, як вождь нам змалював.

— Виходить, мисливець не обернувся в муху і не втік?

— Ні, чого ж, обернувся і втік. Але ти щось важливе приховав!

— Говори ж, Які, що я приховав.

— Легенда говорить, що вродлива дружина мисливця ганебно його зрадила, підкорилася матері та іншим орлам і хотіла так само, як і вони, вбити його. Чи це не так?

— Правда, так, так! — визнав Манаурі.

— Вона підла змія, якщо перед тим його кохала, — обурився я напівжартома. — Такі-то ваші жінки?..

— Може, є й такі! — кинули вони ущипливо, і знову в колі запанували голосні веселощі.

Лясана спочатку не промовила ні слова, немовби її вразило злосливе кепкування, і тільки тоді, коли веселощі стихли, вона лагідно схопила мене за плече і сказала досить голосно, щоб її чули вожді:

— Ти, Яне, не слухай їх, бо це кумкаючі жаби. У них розпутні, гидкі думки. Вони розповідали тобі племенні легенди, вигадані подібними до них гульвісами, а скільки в них правди? І я можу розповісти тобі байку про вірних до смерті дружин і чесних коханців, і про таку любов, про яку ці холоднокровні жаби не мають і уявлення.

Вожді сприйняли її образливі слова доброзичливо і самі заохочували жінку, щоб вона розповіла