Читати книгу - "Секретний фарватер, Леонід Дмитрович Платов"

Однак це стосувалося минулого.

Про сучасне і майбутнє говорилося на другому клаптику, який був ще більше пожмаканий і надірваний по краях, ніж перший.

Ось що пощастило розібрати на ньому:

“…Піллау, чекаючи… кладовищі… взяти на борт пасажира… умовному сигналу “Ауфвідерзеен”…”

Перекидаючи містки між словами, не важко було відновити фразу повністю. Вона, очевидно, мала такий вигляд:

“(Нині перебуваємо в) Піллау, чекаючи (чогось!) на кладовищі, (готуючись чи готові) взяти на борт пасажира (за) умовним сигналом “Ауфвідерзеен”.

Шубін був приголомшений. Літери стрибали і переверталися у нього перед очима, ніби він ще стояв у рубці свого катера, що підскакував на хвилях.

Спочатку над усе вразили слова: “За умовним сигналом “Ауфвідерзеен”.

Так, виходить, цей набридливий мотив, уперше почутий у шхерах, був умовним сигналом!

А Шубін вважав, що мотив причепився до нього через випадковий збіг!

Нічого подібного! “Ауфвідерзеен” зв’язаний з “Летючим Голландцем”, має пряме і безпосереднє відношення до тих ще не розгаданих таємниць, яких повно-повнісінько на клятому човні!

Шубін уважно перечитав текст.

Отже, “Летючий” — у Піллау! Принаймні був там у момент відправки донесення. Сподіватимемося, що не втік.

Але навіщо йому забиратися на кладовище! Як це розуміти — “кладовище”?

Шубін, роздратувавшись, зламав цигарку.

Однак головне було не в цьому. Головне було в словах: “Взяти на борт пасажира”.

Хто цей пасажир?

Шубін, звичайно, одразу аж затрусився:

— От би мене в Піллау з корабельним десантом! Я б пошурував там! Відкрив би підводного човна, як консервну банку, виколупав би звідти цього пасажира!

— А ви не хвилюйтеся, капітан-лейтенанте! — сказали йому. — Відкриють вашу “консервну банку” без вас. Усе буде нормально. Робіть свої справи. Спокійно висаджуйте десант, топіть кораблі!

Взагалі Шубіна покропили у штабі холодною водичкою. А він, зрозуміло, засичав, наче праска.

Бач, як? “Не хвилюйтеся!” “Спокійно топіть, висаджуйте!”

Шубін, дуже невдоволений, поїхав.

У машині він не переставав кипіти.

Князєв і Павлов, які сиділи на задньому сидінні, багатозначно перезиралися. Вони добре знали свого командира, розуміли його і любили з усіма його слабостями.

Річ у тому, що Шубін дуже ревно ставиться до слави свого загону, свого дивізіону, своєї бригади. До цього додалося тепер і якесь споконвічне бойове суперництво між флотом і армією.

Шубіну здавалося образливим, що “Летючого Голландця” захопить хтось інший, а не він, Шубін. Ще добре, якби захопили моряки, а то, ні сіло ні впало, чомусь армійці,— а втім, цілком шановані товариші.

У центрі Кенігсберга спустив скат, Князєв і Павлов залишилися допомагати шоферові, а Шубін вирішив пройтися, щоб розім’ятися і заспокоїтись.

Навколо було принишкле місто-попелище.

“Як гукнеш, так і відгукнеться”, — подумав Шубін, згадавши про Ленінград. — Гукнулося на одному кінці Балтики, відгукнулося на другому”.

Сюди б спеціальними ешелонами отих фабрикантів зброї, воєнних монополістів, усю люту, жадібну зграю! Узяти б їх за барки, трусонути, ткнути носом у ці купи щебеню, в скручену клубком залізну арматуру, в те, що залишилося від знаменитого колись Кенігсберга! Дивіться! Усвідомте! Відчуйте! Це ви перетворили його у попелище, бо така невідворотна сила віддачі, на війні!

Дивно було бачити тут бузок. Ніде і ніколи не зустрічав Шубін так багато бузку, причому такого гарного. Повний, незвично пишний, він настирливо пробивався скрізь поміж руїн. У його заростях починали невпевнено тьохкати солов’ї, ніби пробуючи голос і здивовано прислухаючись до тиші, яка панувала навколо.

Шубіну спало на думку, що штурман “Летючого Голландця” родом з Кенігсберга. У кают-компанії під час обіду він спитав уявного Пірволяйнена, чи не був той у Кенігсбергу. І уявний Пірволяйнен ледве стримався тоді, щоб пустотливо не бовкнути: не бував, мовляв, але сподіваюся побувати!

От і побував!

Тихий голос поруч:

— Ессен![32]

Мовчанка.

Знову боязке:

— Ессен…

Шубін опустив очі. Поруч стояв хопчик років шести у штанях на підтяжках. Обома руками він тримав маленьку порожню каструльку. Такі хлоп’ята з каструльками, судками, мисочками, завжди товпилися біля похідних кухонь у німецьких містах, які ми взяли.

Шубін присів навпочіпки перед малюком:

— Ві хайст ду, буббі?[33]

— Отто…

Когось туманно нагадував цей малюк. Кого?.. Худеньке серйозне обличчя, здивовано підняті темні брови… Ні, не пощастило пригадати!

“Ессен”…

Сила віддачі на війні сліпа, як і будь-яка сила віддачі. Гармата, що стріляла по Ленінграду, відкотившись, ударила не Гітлера і не Круппа, а цього пуцьверинка, бідолашного Отто з Кенігсберга!

Шубін вернувся до машини. Ривком він витяг звідти узяті в дорогу консерви, чорний хліб, пакети з концентратами.

Хлопчикові уявився, мабуть, добрий Санта Клаус з його різдвяним мішком. Тільки мішок цей був кольору хакі, солдатський.

Шофер, моргаючи білястими віями, здивовано поглядав на Шубіна.

— Ти чого?