Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

320
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 89 90 91 ... 98
Перейти на сторінку:
не знаю.

- А Івоніка де?


- На по­лях! Бур­дей са­мий! Не мож­на бу­ло пуст­кою ли­ши­ти! Не знаєте, які лю­ди?


- Я хотів собі ли­ше люльку за­ку­ри­ти… і нині… по­ба­ла­ка­ти… я ста­рий…- по­чув­ся на­но­во го­лос. Хви­ля за­ду­му й ва­ган­ня.


- То… увійдіть у ха­ту…


- Ні! Вже не піду! Снігу на­не­су. Піду, мо­же, ще до Івоніки, як успію! Гос­по­ди бо­же, що за за­метільни­ця!…


Хвиля ожи­дан­ня зсе­ре­ди­ни.


- Жандар…- про­шеп­та­ла й при­тис­ну­ла­ся, як пе­реділе, ляч­но до стіни.- Ли­ше во­ни хо­дять по та­ких но­чах по по­лях та по ха­тах!


- То ви жан­дар? - спи­та­ла знов.


- Ні, Марійко! Я не жан­дар! У ме­не во­лос­ся по­сивіло! Я ним, дя­ку­ва­ти бо­гу, ніко­ли не був, але я вам ска­жу, хто я. Те­пер най­ліпша по­ра на те!… Ніхто не вчує і ніхто не по­ба­чить! Я не хо­чу, аби хто вчув! Мені вас жаль! Гос­подь свя­тий ви­дить, як жаль! Марійко, хрестіться! Я той, що щось видів! Мені тяж­ко з тим на душі! Я не мо­жу вмер­ти! Хто знає, мо­же, завт­ра да­дуть свічку в ру­ку, ніхто сього не мо­же зна­ти. Адіть, ваш Ми­хай­лик не надіявся, а те­пер хо­дить десь по світі та й блу­дить, що без світла пе­рес­та­вив­ся!


Окрик бо­лю роз­дав­ся в хаті.


- Не за­ведіть, Марійко! Се вже нічо­го не по­мо­же. Так ма­ло бу­ти, і так ста­ло­ся! А те, що я ба­чив, то ба­чив на свої очі, і най ска­жу, бо ду­же мені тяж­ко з тим на душі! Я хо­чу то­го поз­бу­ти­ся! Я не хо­чу бу­ти ніяким свідком, не­хай ме­не бог бо­ро­нить! Оце ка­жу ли­ше вам, бо мені ду­же тяж­ко з тим на душі! А ви кажіть бадіці або не кажіть, а вам най я ска­жу та й поз­бу­ду­ся ка­ме­ня з душі!…


Вона при­тис­ну­ла­ся близько вікон­ця і зігну­ла­ся над ним. Нас­та­ви­ла ву­хо й нап­ру­жи­ла­ся, мов стру­на.


- Що ба­чи­ли? Кажіть! А мо­же б, ви увійшли до ха­ти? Над­ворі зме­те вас!


- Не зме­те! Не тре­ба, аби ви ме­не виділи; дос­та вам бу­де то­го, що вчуєте! Тоді, щоп­рав­да, бу­ла нічка яс­на й погідна, як я ба­чив! Ішли оба ра­зом…


- Михайло! - крик­ну­ла во­на пе­ре­ра­жа­ючим го­ло­сом.


- Він і той, що йо­го спра­вив на там­той світ! Мо­ло­де, як бджо­ла, а вже убійник!


- Михайле! - крик­ну­ла знов Марія і по­ча­ла товк­ти го­ло­вою до стіни.


- Не за­ведіть, Маріє! Він уже не вер­неться до вас! Слу­хай­те, най вам ска­жу! Той ішов по­руч із ним і мав на пле­чах руш­ни­цю! А я вер­тав з міста, і за­ма­ну­ло ме­не вер­та­ти поп­ри ліс до­до­му. Як ме­не ми­на­ли, Ми­хай­ло поз­до­ров­кав, а той шу­кав очи­ма землі. Блідий був, най йо­му бог про­с­тить, ко­ли має які дні пе­ред со­бою. Та ка­ра не ми­не йо­го! Во­на прис­та­не до нього та су­покій відбе­ре! Так я їх зди­бав! Йшли близько се­бе, Ми­хай­ло го­во­рив, а він слу­хав…


- Хто се був, хто се був? - скри­ча­ла Марійка, при­тис­нув­ши побіліле ли­це до шиб­ки…


- Нехай вже вам гос­подь бог йо­го ім'я наз­ве, вже я не го­ден йо­го вам ска­за­ти! Доб­ре, що вам оце ска­зав, бо не маю спо­кою. Бу­вай­те здо­рові!


- Сава! - крик­ну­ла Марійка не своїм го­ло­сом, а відтак, як бо­жевільна, ки­ну­ла­ся до две­рей. По­ча­ла сіпа­ти две­ри­ма, роз­ри­ва­ти, та во­но не йшло так ско­ро.


- Не прок­ли­най­те йо­го вже над­то тяж­ко, ви ж ма­ти…- по­чув­ся вос­таннє ос­теріга­ючий го­лос, а відтак миг­ну­ла тінь попід дру­ге вікно і втих­ло…


Марія за­бу­ла, що ще й мо­туз­кою об­мо­та­ла клям­ку з ве­ли­ким цвя­хом ко­ло зам­ка, по­бо­ю­ючи­ся за­од­но по­яви жан­дармів. До то­го, тис­нув про­тяг двер­ми на­зад до ха­ти і грав­ся її сла­би­ми си­ла­ми.


Врешті розірва­ла їх ши­ро­ко й виг­ля­ну­ла надвір.


Слабе світло, що впа­ло сно­пом із ха­ти пе­ред поріг, освіти­ло ку­пу на­ме­те­но­го снігу пе­ред сіньми. Кілька слідів, а більше нічо­го. Сильний рвуч­кий вітер бив її ост­ри­ми зим­ни­ми ко­люч­ка­ми по лиці й очах, і во­на му­си­ла їх зап­лю­щи­ти. За хви­лю ки­ну­ла­ся під ха­ту в сто­ро­ну вікна.


- Бадіко! - зой­кну­ла.


Та ніяко­го бадіки не бу­ло. Він зник, мов під зем­лю за­рив­ся.


- Бадіко, хто се був? Кажіть, хто, і увійдіть до ха­ти! -клик­ну­ла вже го­лос­но, але ли­ше гомін і свист вітру відповіда­ли її три­вож­ним пи­тан­ням. Підбігла кілька кроків по­за дім на подвір'я, надс­лу­ху­ва­ла і знов кли­ка­ла…


Ніхто не об­зи­вав­ся.


Тоді вис­ту­пи­ли їй ве­ликі краплі по­ту на чо­ло і во­на вер­ну­ла­ся на­зад до ха­ти. Двері за­лус­ну­ли­ся за нею так сильно в за­мок, що вікна задз­веніли, а во­на ста­ну­ла по­се­ре­дині ха­ти, мов вко­па­на.


Хто се був, хто се був? Той, що їх обох ра­зом видів, і той, що йшов по­руч із Ми­хай­ли­ком з руш­ни­цею,- убійник йо­го…


«Нехай вже вам гос­подь бог йо­го ім'я ска­же, вже я не го­ден йо­го вам ска­за­ти!» - відізва­ли­ся в її душі сло­ва нез­най­омо­го.


Закаменіла.



Як тоді, так і те­пер пе­ре­тяг­ну­ло­ся га­ря­че пас­мо вог­ню по її чолі під во­лос­сям і роз­си­па­ло­ся гра­нею по вис­ках і ко­ло уст.


- Сава! - зой­кну­ла, умліва­ючи ду­шею.- Са­ва убив йо­го! - і упа­ла на долівку.


Потім:


- Ні, ні, се. не Са­ва! Бре­хав, прок­ля­ту­щий! Бо­дай би не діждав­ся до­до­му дійти, дни­ни бо­жої до­че­ка­ти­ся! О гос­по­ди, ря­туй, ря­туй, ря­туй!…


Підняла ру­ки і по­ча­ла би­ти пок­ло­ни. Не зна­ла чо­му, аж після сфор­му­ва­ли­ся її дум­ки.


Аби убійник най­шов­ся.


Той, що її ди­ти­ну зі світу згла­див. Що зап­ро­пас­тив од­но­го, а дру­го­го кров'ю об­ки­нув. Що­би він з'явив­ся пе­ред її очи­ма, аби влас­ни­ми своїми ру­ка­ми роз­шар­па­ла йо­го на кусні, а ціточ­ка, що ли­ши­ла­ся їй од­на од­ним на за­пустілу ха­ту і про­па­да­ла без­вин­но у в'язниці, не­хай би вер­ну­ла…


Заломивши су­до­рож­не ру­ки, мо­ли­ла­ся з ли­хо­рад­ним поспіхом, від ча­су до ча­су ози­ра­ючи­ся нес­покійним, ляч­ним пог­ля­дом, ко­ли сніг бив­ся о вікна, а двері у завісах з ди­кої гри бурі скрипіли й глум­ли­во ози­ва­ли­ся.


Відтак огор­ну­ла її гли­бо­ка вто­ма.


Попала в півсон. Як про­ки­ну­ла­ся, лам­па лед­ве вже бли­ма­ла.


Витягнувши шию, по­ве­ла роз­ши­ре­ни­ми, пе­ре­шу­ку­ючи­ми очи­ма по хаті. В хаті бу­ло пус­то й ти­хо, ко­ло сто­ла по­рожньо, не­ти­ка­но. Мов от­ве­ре­зи­ла­ся. Та ра­зом із тим зай­шла з нею пре­див­на зміна.


Її сла­ба вда­ча, що хи­та­ла­ся вічно між лю­бов'ю і не­на­вис­тю, з кож­ним нап­ли­вом сильнішо­го по­чу­ван­ня тра­ти­ла рівно­ва­гу, не зуміючи втри­ма­ти се­бе на се­редній до­розі гар­монії, або хоч би ли­ше й са­мої тве­ре­зої роз­ва­ги, або доб­ро­ти, що все по­ми­ря­ла. Во­на відчу­ва­ла в сій хвилі пер­ший раз усім ма­те­ринським інстинк­том, що Са­ва убійник,- і пер­ший раз про­ки­ну­ло­ся в ній про­ти нього по­чут­тя не­на­висті. Страш­не, без­дон­не, не­опи­са­не по­чут­тя не­на­висті ма­тері про­ти си­на.


Дикий усміх бо­лю скри­вив її

1 ... 89 90 91 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"