Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

319
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 90 91 92 ... 98
Перейти на сторінку:
ус­та.

Почала кляс­ти.


Не го­во­ри­ла, але си­ча­ла. Бо­жевільні, страшні прокльо­ни, що, не­мов ля­ка­ючись самі се­бе, розбіга­ли­ся один по однім у тихій хаті й роз­пов­за­ли­ся в теміні, що чим­раз більше зрос­та­ла…



XXVII



По просьбі Марійки збіга­ла­ся Домніка по всіх во­рож­ках око­лиці, аби розвіда­ти­ся щось про убійни­ка. Але ні од­на не мог­ла ска­за­ти щось пев­но­го. Сліпа во­рож­ка в місті ска­за­ла:


- Чого оця жінка ду­має стільки про яко­гось хлоп­ця? Він не варт то­го! Він убив сво­го бра­та і ще ко­лись сво­го та­та уб'є, як він не вво­лить йо­го волі. Та­то­ву ха­ту об­ки­дує хтось раз по раз не­доб­рим зіллям.


Зачувши про се, Івоніка, вда­рив дру­гий раз Марійку.


- Івоніка бив свою жінку! - сповіща­ла Домніка уро­чис­то, май­же не що в кожній хаті, тріумфу­ючи, що по­да­ва­ла та­ку ціка­ву но­ви­ну.- До ча­су не­щас­тя Івоніка і не кив­нув [117] пальцем на свою жінку. А те­пер? - Во­на бу­ла пер­ша, що довіда­ла­ся про сю не­чу­ва­ну річ. Во­на са­ме нез­ви­чай­не зна­ла роз­ка­зу­ва­ти!


- Та за що бив? - пи­та­ли.


- Аби мов­ча­ла, вмісто по во­рож­ках розвіду­ва­ти­ся.


- Тяжко йо­му, аби інші лю­ди зна­ли йо­го не­щас­тя. Один син застріле­ний, а дру­гий…


І ніхто не до­пов­няв тяж­кої дум­ки до кінця, ніхто ніби не го­во­рив щось пев­но­го. Прав­да, бу­ли й гли­бокі пе­ресвідчен­ня, хто був убійни­ком; без­гомінно умос­ти­ли­ся вже дав­но у всіх сер­цях, та ніхто не вис­ка­зу­вав їх сло­ва­ми. Кож­не жа­лу­ва­ло не­щас­них ро­дичів.


- Марійка віднес­ла до Су­ча­ви до свя­то­го Іва­на на де­сять службів, аби віднай­ти убійни­ка, а вісім до мо­нас­ти­ря до Дра­гомірної, аби ка­ра бо­жа пос­тиг­ла йо­го, але ка­ра йо­го оми­нає! - докінчу­ва­ла, роз­тол­ко­ву­ючи свої оповіщен­ня.



XXVIII



Перед воск­ре­сен­ням вер­нув Са­ва із в'язниці до­до­му. Йо­го ви­пус­ти­ли на во­лю, бо не бу­ло до­казів про­ти нього.


Повернувши, пішов упе­ред до Рахіри і аж звідси до­пер­ва до ро­дичів. Пізнім ве­чо­ром всту­пив у батьківську ха­ту.


На йо­го вид батьки за­ри­да­ли.


Він вер­нув ху­дий - шкіра та кості, побілівши на лиці, мов по­лот­но, і не­на­че німий. Зда­ва­ло­ся, там за му­ра­ми й по­ли­шив всю мо­ву. Мов чу­жий, сто­яв у куті і шу­кав за чи­мось очи­ма по землі.


- Тебе вже зовсім ви­пус­ти­ли? - спи­тав батько бо­яз­ко, між тим ко­ли йо­го сер­це в гру­дях кра­яло­ся із жа­лю на вид си­на.


- Зовсім, я вже зовсім до­ма ли­ша­юся! - їв мовч­ки, не да­ючи май­же ніякої відповіді на різні до­пи­ти ро­дичів, і ліг спа­ти.


З ним ус­ту­пи­ло в ха­ту щось, що не­мов стісня­ло… щось чу­же, пох­му­ре. Ні батько, ні ма­ти не всміха­ли­ся. Він був тут, той так із роз­пу­кою ожи­да­ний, очіку­ва­ний, той оди­но­кий син, та про те во­но якось інак­ше скла­да­ло­ся, чим собі предс­тав­ля­ли. З ним не­на­че ще щось увійшло в ха­ту, пе­ред чим прості душі се­лян відтя­га­ли­ся й онесмілю­ва­ли­ся.


Що? Во­ни не зна­ли то­го сфор­му­лю­ва­ти. Во­но ле­жа­ло в них ли­ше в по­чу­ванні і тяжіло на них не­ви­ди­мим тя­га­рем. До пізньої ночі не ля­га­ли до спо­чин­ку. Хло­пець ле­жав мов мрець блідий на пос­телі і спав, а старі - кож­не із сво­го ку­ти­ка гляділо мовч­ки на нього і за­во­ди­ло на свій лад. Він пе­ку­чи­ми, не­ви­ди­ми­ми, ду­хов­ни­ми сльоза­ми; во­на не­чут­но, з за­тя­ти­ми ус­та­ми.


Ось той блідий хло­пець, те змарніле, ви­го­лодніле тіло, з тим ди­ти­ня­че дрібним лич­ком - се був йо­го оди­но­кий син. А той оди­но­кий йо­го син був бра­то­убійник. Він, батько, знав про се. А як і про се ніхто не знав, він знав про се. І во­но так бу­де до кінця жит­тя йо­го, до ос­таннього відди­ху йо­го.


Другого дня зран­ку, за­раз по снідан­ню, ла­див­ся Са­ва до Рахіри.


- Ти ку­ди хо­чеш іти? - спи­та­ла йо­го ма­ти, май­же дри­жа­чи з тур­бо­ти про нього.


Вона ж так стра­шен­но бо­яла­ся про нього!


- Куди?… Я до Рахіри…


З не­опи­са­не гірким усміхом спи­та­ла во­на:


- Ти не за­був до­ро­ги до неї?


- Чого б мав я до­ро­гу до неї за­бу­ва­ти? - відповів він пог­ля­дом, що зай­мав­ся в по­луміні.


- Вона вин­на всьому не­щас­тю… Він за­мовк і гля­нув до землі.


- Не вий­де во­но на доб­ре! - тяг­ну­ла ма­ти гро­зя­чим го­ло­сом.- Ми сиділи ось тут, мо­ли­ли­ся та пла­ка­ли кри­ва­ви­ми сльоза­ми за то­бою… чис­ли­ли дні, ко­ли ти по­вер­неш, а те­пер, як бог тобі до­поміг пе­рес­ту­пи­ти на­но­во поріг та­та та й ма­ми,- ти звер­таєшся до неї?… Са­во, Са­во, бог му­сить те­бе по­ка­ра­ти!


Він підвів на неї очі.


Великі, блис­кучі, в тій хвилі чу­дові очі.


- Мамо, я був вчо­ра в неї! Я пішов на­пе­ред до неї, а потім прий­шов до вас! Аби ви зна­ли…


Стара ма­ти витріщи­ла­ся на нього. Мов за­ка­меніла на місці.


- Вже вчо­ра? На­пе­ред до неї?


- Ая!


Наново зай­шла та зміна з нею, як тоді, на свя­тий вечір, ко­ли во­на йо­го пер­ший раз зак­ля­ла. Та во­на за­мовк­ла.


Перший раз у житті заб­рак­ло їй слів на ви­яв­лен­ня своїх по­чу­вань. Її рух­ливі ус­та за­дубіли, заніміли. Але як тоді, так і те­пер відчу­ва­ла, що в неї не ста­ло дру­го­го си­на.


Щось страш­но­го втис­ну­ло­ся в її сер­це і рва­ло йо­го. Щось страш­но­го, гірко­го, не­опи­са­но­го. Во­на зби­ла п'ясту­ки, щоб ни­ми вда­ри­ти ко­гось в гру­ди, але то­го «ко­гось» не бу­ло.


- Ви га­даєте, що я стою о ва­шу зем­лю? - спи­тав він сам, пе­ре­ри­ва­ючи тяж­ку хви­лю мов­чан­ки.- Я ва­шої землі не потрібую! Я собі піду з нею до Мол­да­ви! - і, сяг­нув­ши за ка­пе­лю­хом, вий­шов з ха­ти.


Лишилася са­ма мов при­го­лом­ше­на. З ши­ро­ко ство­ре­ни­ми очи­ма, з побілілим, як стіна, ли­цем плен­та­ла­ся без­тям­ки, без заміру й цілі по хаті, від ча­су до ча­су пе­решіпту­ючись з ки­мось, а ро­бо­ти не до­ти­ка­ла­ся ніякої…



XXIX



- Анна дуріє!


- Що з нею?


- Хоче уби­ти Са­ву…


- Ей бо­же!


- Жаль зас­ту­пив їй ро­зум…


Так хо­ди­ло се­лом від уст до уст - і се бу­ла прав­да. Де б і не до­ба­чи­ла во­на йо­го - на полі, на до­розі, в селі, тут і ки­да­ла­ся на нього звірю­кою і си­лу­ва­ла вду­ши­ти. За­бу­ва­ла про ціле своє ок­ру­жен­ня, про все, а ба­чи­ла ли­ше йо­го. Гна­ла за ним, мов тиг­ри­ця, сип­ля­чи іскра­ми з очей, і кри­ча­ла:


- Ти, убійни­ку, ти, ти, я те­бе уб'ю! - І за кож­ним ра­зом бу­ла б йо­му не од­но за­подіяла, на­ко­ли б у нього не бу­ли скоріші но­ги, як у неї.


І див­но: ли­ше її од­ної бо­яв­ся мо­ло­дий, мов­чаз­ли­вий. Бо­яв­ся бо­яз­ню, якою ля­ка­ються ли­ше цілко­ви­то ди­кої, не­без­печ­ної звіри­ни. Він зой­кав, як во­на гна­ла за ним, а йо­го очі ста­ва­ли з пе­ре­по­ло­ху неп­ри­томні. Знав і відчу­вав: во­на од­на мог­ла йо­му го­ря на­нес­ти.

1 ... 90 91 92 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"