Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

- Святий став! - пе­решіпту­ва­ли­ся глум­ли­во між со­бою лю­ди.- Ма­буть, не­на­дов­го!

- Чому ні? Мо­же, він уже жа­лує…

- Бо так! На ве­лик­день узяв йо­го батько з со­бою до церк­ви. А як бу­ли вже не­да­ле­ко Гри­горієвої ха­ти, він відділив­ся від батька, як та ма­ши­на, і пішов че­рез чужі са­ди до дівчи­ни. Ста­рий ли­шив­ся сам і ма­ло що з со­ро­му в зем­лю не за­пав­ся. Йо­му світ по­темнів. Всі ґазди, що йшли тоді, ба­чи­ли се.

- Страх! Рахіра з ним щось за­подіяла. Зілля, мат­ри­гунів да­ла. Він усе ро­бить, чо­го во­на хо­че…

- Господи, бо­ро­ни пе­ред мат­ри­гу­ною! Але Ан­на йо­му щось вист­роїть. Не­дур­но во­на пе­ре­жи­ла оце все. Адіть, як йо­го узд­рить, ви­ди­те, яка стає? Най гос­подь бо­ро­нить!

- У бійни­цею ста­ла б, як­би не утікав! А зда­ва­ло­ся, та­ка доб­ра!

- В чо­ловіці як би дві душі. І як би од­на в од­ну про­ки­да­ла­ся…

Одного ра­зу сиділа Ан­на з то­ва­ром у полі. Сиділа під од­ним кор­чем лісо­во­го оріха й го­ду­ва­ла од­но з близ­нят, що ма­ла при собі. На­раз по­ба­чи­ла Са­ву, що надійшов ізбо­ку. Її очі за­горіли, мов у ди­кої звіри­ни. Пок­ла­ла ди­ти­ну ос­то­рож­но на зем­лю на сер­дак, а са­ма ки­ну­ла­ся зза­ду на пальцях за ним. Чи відчув він не­без­пе­ку?

Так, зда­ва­ло­ся.

Блискавкою ог­ля­нув­ся, од­нак уже бу­ло запізно. Во­на за­ки­ну­ла йо­му обі ру­ки за шию і по­ча­ла да­ви­ти.

Він рев­нув, а відтак по­ча­ла­ся бо­ротьба.

Страшна бо­ротьба двох про­тив­ників. Во­на зміша­ла­ся до непізнан­ня.

- Я знаю, що ти йо­го вбив, я! - клик­ну­ла по­гас­лим го­ло­сом і з безк­ров­ним ли­цем.- Я се знаю і хо­чу тобі відпла­ти­ти­ся! - Се бу­ли її оди­нокі сло­ва.

Вже туй-туй ма­ла ки­ну­ти йо­го до землі, туй-туй за­да­ви­ти. Не­чу­ва­на си­ла всту­пи­ла в неї, а не­на­висть підтри­му­ва­ла. Од­на­че він був зручніший від неї. Він ос­во­бо­див пра­ву ру­ку і вда­рив її так сильно в гру­ди, що во­на за­ко­ли­ба­ла­ся і впа­ла. Він утік. Утікав чи не півго­ди­ни без­пе­рерв­ним бігом, з ли­цем, як у ди­ти­ни, до пла­чу вик­рив­ле­ним і пе­ре­по­ло­ха­ним.

В тиж­день по тім по­мер­ли близ­ня­та Ан­нині, і во­на по­па­ла у ме­лан­холію. Хо­ди­ла се­лом і по­ля­ми без цілі, з за­тис­не­ни­ми ку­ла­ка­ми і пря­мо не ба­чи­ла ніко­го пе­ред со­бою. Так зай­шла од­но­го ра­зу і до Марійки.

День був сльотний, дощ па­дав без­пе­рес­тан­ку, а Марійка сиділа з Івонікою в хаті й пе­ре­би­ра­ла якесь насіння.

Нараз увійшла Ан­на.

Увійшла у дов­го­му чор­но­му сер­даці Докіїно­му, в такій же хустці на го­лові, і ху­да, і бліда, мов із біло­го вос­ку. Не ска­зав­ши ні сло­ва, ста­ну­ла за­раз ко­ло две­рей, за­ди­вив­ши­ся в од­ну точ­ку, її ру­ки зви­са­ли вділ, а п'ясту­ки не от­ви­ра­ли­ся.

Марійка про­ки­ну­ла­ся і хотіла вже на неї ки­ну­ти­ся. Се ж бу­ла хо­дя­ча пог­ро­за для Са­ви, «ка­ра бо­жа», як во­на її проз­ва­ла. Во­на її так са­мо не­на­виділа, як Са­ва. Чо­го хотіла во­на тут? За чим прий­шла? Во­на ж за­ка­за­ла їй уже раз на­завсіди пе­рес­ту­па­ти поріг її ха­ти.

Івоніка стри­мав її.

- Ти не ви­диш, що во­на не знає, де во­на? - про­ше­потів він.- Її очі див­ляться у який­сь блуд­ний світ! По­ди­ви­ся на неї!

І справді. Ве­ликі чорні очі не­щас­ної ди­ви­ли­ся спокійно, май­же ди­тин­но впе­ред се­бе і не впізна­ва­ли ок­ру­жен­ня.

- Що тобі тре­ба, доньцю? - спи­тав Івоніка лагідно.- Хлібця?

Вона гля­ну­ла на нього ти­хо й бай­дуж­но і, роз­ми­ка­ючи над­си­лу бліді ус­та, ска­за­ла:

- Хлібця…

Марійка по­да­ла їй хліба, а во­на йо­го з'їла. Відтак ста­ла роз­зи­ра­тись по хаті. На стінах висіли по­чорнілі, за­дим­лені іко­ни, поп­ри­би­рані в цвіти і руш­ни­ки. Над од­ною із них висіла си­ня жовнірська шап­ка Ми­хай­ло­ва. Ве­ли­ки­ми до­пит­ли­ви­ми очи­ма приг­ля­да­ла­ся не­щас­на хвильку об­ра­зові зі шап­кою, відтак по­ча­ла міни­ти­ся. Зда­ва­ло­ся, в неї всту­па­ло жит­тя, зда­ва­ло­ся, ви­зис­ку­ва­ла пам'ять і при­томність на­но­во. Во­на ог­ля­ну­ла звільна несміли­вим пог­ля­дом дов­ко­ла се­бе… Відтак прис­ту­пи­ла близько до Марійки і впи­ла­ся своїми очи­ма в неї. Ся по­да­ла­ся з пе­ре­ля­ком узад. Очі мо­ло­дої жінки по­ча­ли так див­но ми­готіти пе­ред нею… Чи їй при­виділо­ся що в лиці ста­рої ма­тері? Вра­зи­ла яка подібність і вик­ли­ка­ла який спо­мин в її за­темнілій душі?

- Сава! - скри­ча­ла во­на на­раз не своїм го­ло­сом.- Са­ва вбив йо­го! - І, ки­нув­ши­ся до две­рей, пігна­ла ок­ри­ле­ним кро­ком че­рез по­ля…

Марійка побіліла, як стіна. По­ча­ла тру­си­ти­ся. Не бу­ла в силі про­мо­ви­ти од­но­го сло­ва.

В Івоніки вис­ту­пи­ли сльози в очах. Йо­го го­ло­ва зат­ряс­ла­ся.

- Господи, ря­туй та зми­луй­ся! - про­мо­вив із цілою по­божністю своєї душі, за­ло­мив­ши роз­пуч­ли­во ру­ки.

- Вона збо­же­воліла! - обізва­ла­ся на­си­лу Марійка.

- Жаль зас­ту­пив їй ро­зум! - відповів Івоніка. Потім до­дав: - Ви­диш, жінко? А ти все не віри­ла, що во­на бу­ла Ми­хай­ли­ко­ва! Га­даєш - чо­ловік із доб­ра з ро­зу­му схо­дить, з утіхи? Ми прогріши­ли­ся, Марійко! Ти прогріши­ла­ся! Я не знав, аж Докія ска­за­ла! Нам бу­ло прий­ня­ти си­ро­тя Ми­хай­ло­ве, як при­но­си­ла та про­си­ла прий­ня­ти. Те­пер уже бог заб­рав їх до се­бе. Не ста­нуть… нам уже ніко­ли… тя­га­рем діти на­шо­го Ми­хай­ла! Не ста­нуть… хоч би ми то­го на колінах день і ніч бо­га бла­га­ли! Бу­дем го­ду­ва­ти діти Са­вині та Рахірині… а Ми­хай­ли­кові… во­ни ус­ту­пи­ли­ся нам навіки з до­ро­ги…

Та й зах­ли­пав уго­лос.

Відтак се­ред ша­ле­но­го жа­лю, оки­нув­ши її зо­ром, не­на­че йо­го пхну­ло вда­ри­ти її, зірвав­ся на­си­лу із сво­го місця й мет­нув­ся надвір…

Вона ли­ши­ла­ся од­на в хаті. Біла-біліська.

Велика му­ха пе­ре­летіла повз неї і вда­ри­ла­ся з бренько­том в ши­бу.

Вона по­ве­ла ту­по за нею очи­ма.

Не зна­ла док­лад­но, що з нею діяло­ся.

Вона свої лю­би­ла діти, страш­но лю­би­ла їх. Кров бу­ла би да­ла за них. Відтак щось ста­ло­ся… поміша­ло­ся… і те­пер во­на ви­ну­ва­та… І во­на відчу­ла, що бу­ла ви­ну­ва­та. Ми­хай­ли­ко­ве хлоп'я при­но­си­ли до неї… ось тут, на тім по­розі, по­да­ва­ли їй… про­си­ли за своє прий­ня­ти… ви­го­ду­ва­ти в пам'ятку по нім… собі на потіху… а во­на відігна­ла її… з оцього по­ро­га відігна­ла. Хлоп'я Ми­хай­ли­ко­ве…

Господи Ісу­се Хрис­те!

Що їй бу­ло? Чи в неї ро­зу­му не ста­ло? Відібра­ло їй ро­зум? І ме­та­ло нею то в од­ну, то в дру­гу сто­ро­ну. То до Са­ви, то до Ми­хай­ла. Ми­на­ла­ся з жа­лю та роз­пу­ки за ним. Во­на лю­би­ла свої діти, хто за­ки­не їй на світі, що во­на їх не лю­би­ла?

«Будемо го­ду­ва­ти діти Са­вині та Рахірині… а Ми­хай­ли­кові ус­ту­пи­ли­ся нам навіки