Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Площа Денфер-Рошро. Авеню Генерала Леклерка.

Каздан слухняно виїхав на великий круг, який потрібно було зробити, щоб звернути ліворуч. Волокін подумав: «У цього чоловіка закон у крові». Потім, угрузнувши в сидіння, став дивитися на авеню Рене-Коті, яку вони саме проїздили. Вона мала спокійний вигляд яскраво освітленого пароплава, що ковзає по темних водах. Майстерні художників. Школи, вимурувані з червоної цегли. І дерева, вишикувані обабіч центральної смуги, й позначена гордовитою шляхетністю алея, що веде до замку.

Замком був парк Монсурі. Каздан пригальмував і звернув ліворуч. Спустився по авеню Рей. Вулиця Ґазан, спокійна й темна, здавалося, їх чекала.

Універсальний ключ. Сходи. Стрічки безпеки. Вони проникли в помешкання чилійця з такою легкістю, ніби прийшли додому. Комп’ютер стояв там, де й раніше. Поліція не квапилася його забирати. Різдво, як цукор у крові, блокувало будь-яку швидкість дій.

Вони зачинили за собою двері. Пройшли в музичний салон. Опустили штору й увімкнули світло. Волокін одразу заглибився в партитури Ґетца. Він знав, де шукати. Він уже здійснював такий самий пошук попередньої ночі. Погортав архіви органіста й виокремив хорові твори, якими той диригував, готуючись до Різдва 2006 року. Це були чотири окремі твори для чотирьох хорів. «Аве Марія» Шуберта для церкви Святого Іоанна Хрестителя. Фрагмент із реквієму Томаса Луїса де Вікторії для Нотр-Дам-дю-Розер. Уривок з ораторії «Жанна Д’Арк на вогнищі» Артюра Онеґґера для церкви Святого Томи Аквінського. Ще один твір, «Реквієм» Жіля, музиканта вісімнадцятого сторіччя, для Нотр-Дам-де-Лорет.

Волокін дістав записника й написав великими літерами: «АВЕ МАРІЯ», «РЕКВІЄМ», «ОРАТОРІЯ», «РЕКВІЄМ». У результаті одержав А.Р.О.Р. Проте це йому нічого не говорило. Росіянин спробував поставити назви творів в іншому порядку: АРРО. Потім іще в іншому: РОАР. Ніякого сенсу. Ще одну ідею можна було відкинути геть…

Він обернувся й пошукав очима Каздана. Вірменин сидів на підлозі й слухав, як йому здалося, музику у навушниках. Світло з підсилювача падало йому на обличчя. Він був схожий на старого агента Штазi,[66] що прослуховує квартиру якогось підозрюваного.

— Що ви робите?

Каздан натиснув на кнопку паузи програвача компакт-дисків.

— Суб’єкт, із яким я зустрічався сьогодні пополудні, дослідник-ізраїльтянин, дав мені один звуковий документ. Допит Ганса Вернера Гартмана, проведений американським психіатром у Берліні 1947 року. Дуже повчальний. Від нього віє справді моторошним жахом.

— Ви дозволите прослухати його й мені? Мої дурні трюки зі складання кросвордів нічого не дали.

47

Каздан, у рукавичках, поворожив над кнопками музичного центру, потім вимкнув навушники й натиснув на кнопку play. Запис став розкручуватися від початку. Ось шум від дихання, потім якесь булькання. Контраст у звучанні між сучасними матеріалами Ґетца й цим стародавнім магнітофонним записом був разючий.

Суворий голос сказав англійською мовою:

— Доктор Роберт Джексон, 12 жовтня 1947 року. Допит Ганса Вернера Гартмана, затриманого 7 жовтня 1947 року біля станції метро Onkel Toms Hütte.[67]

Потім шарудіння пересовуваних стільців, шелестіння паперів. Голос психіатра пролунав знову, цього разу звертаючись до допитуваного й ставлячи йому звичайні в таких випадках запитання. Ім’я та прізвище. Місце народження. Адреса. Вид діяльності.

Після тривалої мовчанки Ганс Вернер Гартман став відповідати англійською мовою. Його голос звучав дуже дивно. Пронизливий, гугнявий, уривчастий. Він говорив дуже швидко, ніби квапився якомога скоріше закінчити. Ще один контраст. Стриманий і поважний голос психіатра. Нервовий голос Гартмана, що дуже мало відрізнявся од жіночого. Його німецький акцент ще більше підкреслював різкість голосових модуляцій.

Психіатр:

— Переді мною записи, що стосуються проповідей, які ви виголошуєте на вулицях Берліна. Деякі з ваших тверджень є дуже несподіваними. Наприклад, ви сказали, що поразка німців у війні була заслуженою. Що ви мали на увазі?

Нетривала мовчанка, потім відповідь, ніби короткими кулеметними чергами:

— Ми — першопрохідці. Першовідкривачі. Тому нормально, що нас принесено в жертву.

— Першопрохідці чого?

— Роки конфлікту були лише першими кроками прогресу — логічного й необхідного.

— Прогресу? Знищення сотень тисяч людей — це необхідний прогрес?

Приглушений стук. Можливо, від поставленої на стіл склянки з водою. Не перестаючи слухати, Волокін схопив ті аркуші, які ізраїльтянин передав Казданові. Серед них був і фотознімок Гартмана. Страхітливе обличчя. Чорні, провалені очі, випнуті вилиці, густе волосся. Обличчя, схоже на обличчя мерця, поєднувалося з верескливим голосом.

— Ви не туди дивитеся, пане Джекобсон.

— Моє прізвище Джексон.

— А ви певні?

— Що ви хочете цим сказати?

— Я думав, ви єврей.

— Чому?

Гартман коротко засміявся. Його сміх був схожий на сичання змії.

— Не знаю. Хода, постава… Я відчуваю ці речі.

— Ви хочете сказати, що у вас чуття на євреїв?

— Не зрозумійте мене хибно. Я не антисеміт. Доти, доки вони залишаються там, де вони є, доки вони не псують чистоту нашої генеалогії, вони мене мало цікавлять.

— І коли вони в печах, вони теж вас мало цікавлять?

Ця фраза, певно, вихопилася в психіатра несамохіть.

Його реакцію можна було відчути в шарудінні паперів.

Після короткої мовчанки німець відповів:

— Вам бракує витримки, Джекобсон… Джексон.

Знову мовчанка. Лікар провадив крижаним голосом: