Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Ви сказали, я не туди дивлюся.

— Треба мати глибший погляд на речі. Ми розпочали велику роботу. І перед нами ще довга дорога.

— Що ви називаєте «роботою»? Масове винищення підкорених народів? Геноцид, піднятий на рівень воєнної стратегії?

— Ви дивитеся лише на поверхню речей. Наш задум має наукову основу.

— І в чому ж він полягає?

— Протягом тих небагатьох років, коли ми мали змогу працювати серйозно, ми дослідили елементарні механізми людського існування. І почали виправляти їх. Ми усунули елементи нижчі. Почали вдосконалювати корисні сили.

— Корисні сили — це сили Третього Райху?

— Ви знову про війну… Я кажу вам про людську расу, про її неминучу еволюцію. Німецька нація стоїть біологічно вище, це правда. Але ця вищість — лише фермент прогресу. Тенденції нам відомі,-Треба лише поглибити їх.

— Це не слова переможеного.

— Німецький народ не може бути переможений.

— Ви вважаєте себе непереможними?

— Люди можуть зазнати поразки. Але наша душа — ніколи. Ви думаєте, перемогли нас, але ви нас не знаєте. Німець ніколи не визнає, що він помиляється. А тим більше, що він винний у чомусь. Німець ніколи не вважає, що зазнав поразки. Хоч би що сталося, він ітиме туди, куди кличе його власна доля. Під музику Ваґнера. Не відриваючи погляду від Зиґфрідового меча.

Шарудіння паперу, кашель. Розгубленість Джексона очевидна.

— Я бачу з цих паперів, що ви перебували протягом певного часу в Терезині, потім — в Освенцімі. Що ви там робили?

— Я досліджував.

— Що досліджували?

— Музику. Голоси.

— Говоріть конкретніше.

— Я здійснював нагляд за музичною діяльністю. Оркестр, фанфари, спів… Насправді я вивчав голоси. Голоси і страждання. Зближення між цими двома полюсами.

— Розкажіть про ваші дослідження.

— Ні. Ви не зрозумієте їх. Ви не готовий. Ніхто до цього не готовий. Нам залишається тільки чекати…

Ще одна пауза.

— В Освенцімі ви бачили, як в’язні страждають. Як вони гинуть. Помирають. Тисячами. Що ви відчували?

— Масштаб індивіда мене не цікавить.

Дихання та шарудіння чулися на першому плані.

— Ви нічого не зрозуміли, — провадив Гартман мишачим голосом. — Ви думаєте, що сьогодні караєте винних. Але нацисти були тільки недосконалими інструментами в руках вищої сили.

— Гітлера?

— Ні. Гітлер ніколи не розумів, які сили він пробудив до життя. Можливо, з кимось іншим ми пішли б далі.

— У геноциді?

— У природному доборі, неуникному й неминучому.

— Ви називаєте добором це варварство?

— А ви не можете обійтися без того, щоб не осуджувати. У Нюрнберзі ви запустили в рух вашу важку машину, з вашими стародавніми текстами, з вашим рудиментарним правосуддям. Ми вже відійшли од усього цього надто далеко. Ніщо й ніхто не перешкодить людській расі еволюціонувати. Ми…

Стукіт. Удар кулака по столу. Джексон дав повну волю гніву:

— Для вас чоловіки, жінки, діти, які померли в таборах, — це ніщо? Тисячі цивільних осіб, холоднокровно страчених у країнах Сходу, також ніщо?

— Ви дивитеся на людину романтичним поглядом. Вважаєте, її слід любити, шанувати за її доброту, великодушність, інтелект. Але це хибний погляд. Людина — хибне творіння. Спотворення природи. Наука повинна ставити перед собою лише одну мету: виправляти, навчати, очищати. Єдина мета — Нова Людина.

Мовчанка. Шарудіння аркушів. Джексон намагався заспокоїтися.

Далі він заговорив голосом прокурора:

— Ми тут розмовляємо з вами для того, щоб визначити ступінь вашої вини в тих подіях, які завдали стільки лиха Європі в період з 1940 до 1944 року. Ви зараз мені скажете, що виконували накази?

— Ні. Накази нічого для мене не означали. Я здійснював свої дослідження, от і все.

— Ви вважаєте, ці слова допоможуть вам щасливо викрутитися?

— Я не прагну викрутитися. Навпаки. Інші після мене продовжать мої дослідження. Через п’ятдесят років, через сто років те, що нині відбулося, забудеться. Страх, травматизм, безперервне бубоніння «ніколи більше» — усе це зітреться з людської пам’яті. І тоді сила знову відродиться. На вищому етапі.

— Ви цитуєте у своїх проповідях слова Христа, святого Франциска Асизького. Як, гадаєте, дивиться Бог на злочинну силу нацизму?

Дивне тріскотіння. Каздан і Волокін перезирнулися. Водночас, безперечно, вони вгадали: цей сторонній звук був сміхом Гартмана. Сухим, коротким, різким.

— Цією силою, яку ви називаєте злочинною, є сам Бог. Ми були тільки його знаряддям. Усе це входить до неминучого прогресу.

— Ви божевільний.

Знову ж таки ця фраза несамохіть вихопилася в Джексона. Вона прозвучала дивно в устах психіатра. Він змінив напрям розмови і сказав голосом, сповненим зневаги:

— На вашу думку, як можна впізнати таких людей, як ви? Я маю на увазі нацистів.

— Це дуже легко. Від нашого одягу смердить паленим м’ясом.

— Що ви сказали?

Знову сміх. Знову завихрення звукової пилюки.

— Жартую. Ніщо нас не відрізняє од нижчих істот. Або, точніше: ви неспроможні помітити цю різницю. Бо дивитеся на нас ізнизу. Стоячи на підвалинах так званого здорового людського глузду, того самого, який ви нібито поділяєте з іншими людьми і до якого входять почуття жалості, солідарності, взаємоповаги. Ми таких почуттів не знаємо. Вони були б перешкодою на шляху до нашої долі.

Зітхання Джексона. Втома приходила на зміну почуттю зневаги. Розгубленість витісняла гнів.

— Що робити з такими людьми, як ви? Що робити з німцями?