Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

397
0
01.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Застою. 1965–1976" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 89 90 91 ... 95
Перейти на сторінку:
його звуть Анатолієм – але геть-чисто забув, хто він такий, за яких обставин вони познайомилися і кого ще з видатних київських архітекторів товариш Бугрим мав честь знати особисто. Він не пам’ятав навіть, що Ігнащенко теж має сяке-таке відношення до архітектури…

Він пам’ятав, що колись до лікування ходив до Бабиного Яру – але навіщо було туди ходити? І чому Харитон Якимович опинився тут саме сьогодні, в розпал літа, а не восени? І що тут робити восени, коли затягнуте низькими сірими хмарами небо плаче дрібоньким холодним дощиком?

При згадуванні таких прізвищ, як «Каракіс», «Мілецький», «Давидов», «Шелест» та інших, в очах Бугрима читався справжній відчай: було очевидно, що він щосили намагається пригадати, хто вони такі – але не може. При слові «Куренівка» в куточках запливлих салом оченят навернулися дві каламутні сльозинки, і Харитон Якимович впав у ступор.

А дарма! Бо Анатолій Федорович саме мучився запитанням: як саме колишній будівельник, а нині успішно вилікуваний параноїк опинився на сьогоднішньому урочистому заході? Не міг же він самостійно дістатися сюди через півміста, хтось же його привіз… Тоді хто? Й навіщо, якщо Харитон Якимович геть-чисто все позабув?

Як раптом…

– Анатолію Федоровичу, будь ласка, вертайтесь на мітинг! Ми далі самі впораємося, а ви ж архітектор… Отож вертайтеся, прошу.

Поруч із ними немов з-під землі вигулькнув підтягнутий, спортивної статури чоловічок з нічим особливим не прикметною зовнішністю. Хіба що, на відміну від усіх оточуючих, попри липневу спеку, він був одягнений у добротний сірий костюм-двійку, а не в літні брюки й футболку або ж теніску з коротким рукавом. Отож саме цей чоловічок легенько вхопив Ігнащенка під лікоть і підштовхнув назад до натовпу мітингувальників, додавши на прощання:

– Туди йдіть, Анатолію Федоровичу, там ваше місце. А з товаришем Бугримом ми самі тепер здатні впоратися, не переймайтесь. Товариш Бугрим на власні очі переконався, що пам’ятник в Бабиному Яру таки встановили, як і обіцяли людям. Отож нам час додому, а вам туди, туди вам!..

На ватяних ногах Ігнащенко повернувся туди, в гущину урочистого мітингу. До речі, як виявилося, він пропустив найважливіший момент – той самий, коли гігантське полотнище поповзло донизу, відкривши грандіозну скульптурну композицію роботи Лисенка, Сухенка й Вітрика. Ту саму, що віднині символізуватиме трагедію Бабиного Яру в тому світлі, в якому її хочуть бачити Партія та Уряд.

Та головне, що зрозумів Анатолій Федорович, – це те, що писати скарги в Москву на свавільні дії товариша Щербицького немає жодного сенсу. Бо якщо надумає поскаржитися – з ним може статися те саме, що і з заслуженим будівельником товаришем Бугримом. Адже їхня сьогоднішня зустріч не була випадковою, так? Звісно ж, що так!

Отож ніякої скарги до Москви не буде.

Планетарій, Київ, 11 вересня 1976 року

– Ярику!

– Чого тобі?

– Ярику, а чи знаєш ти, що Васі вже цілий місяць, як ніде нема?

– Я лише бачу, що він злісно не відвідує засідання нашого Клубу любителів фантастики. А Вася, між іншим, один з батьків-засновників КЛФ «Обрій»! Отож цінуйте, що на відміну від нього, хоч би я вас не кидаю.

– А тебе не дивує настільки раптове його зникнення? Не сповістити нікого – це, знаєш, на Васю зовсім не схоже.

– Ну-у-у, мало чого… Він же на останньому курсі університету навчається, а там, знаєш…

– Що я мушу знати?

– Раптом у нього переддипломна практика? Направили кудись, там роботи навалили, що й голови не підняти.

– Але ж наш Клуб збирається по суботах! А субота – це вихідний.

– Послухай-но, що ти мені мізки компостуєш? Знайдеться наш Вася. Не маленький вже, здається.

– Та річ у тім, що я сам спробував його відшукати.

– Тобто?

– Тобто з’їздив на фізичний факультет університету, пішов у деканат, запитую: мовляв, скажіть, в якій групі у вас числиться студент п’ятого курсу Василь «Батькович» Ярмошко – бо для мене він просто Вася, а як там його по батькові, я ніколи не цікавився. То методистка, яка в деканаті сиділа, на мене та-а-аку чорну пащеку роззявила, що я летів звідти, як на крилах!

– Це все, що ти можеш сказати?

– Ні, не все. Йду я собі й гадаю, що все це означає? Як раптом наздоганяє мене якась дівчина і каже, що Василя Ярмошка, мовляв, відрахували з університету. І не просто відрахували, а за політичними мотивами! Прикинь?

– Тобто? За якими це «політичними мотивами»?

– А за такими, що у нього в гуртожитку книги Бердника знайшли. А вони ж нібито і з бібліотек, і з книгарень нещодавно[175] зникли, причому скрізь і відразу. Як корова язиком злизала! Здогадуєшся, що то за «корова»?

– Здогадуюсь, звісно.

– Ну, і що ж будемо тепер робити?

– А-а-а… що, власне, ми можемо зробити?

– То Васю ж якось виручати треба!

– Вибач, але ж він сам взявся твори Бердника розбирати, ніхто йому насильно не нав’язував цієї теми.

– Ярику, ти що таке кажеш?

– Добре. Згадай всю низку Васиних доповідей, починаючи з найпершої, підготовленої три роки тому, – про митців і «часові петлі».

– Це та, в якій він ще Володимира Сосюру приплів до справи?

– Отож, що саме «приплів»! Казав же я йому: Васю, будь обережнішим із «Зоряним Корсаром» – якщо цю книжку Бердника вилучать з бібліотек, що тоді робити станеш?

– Ти-и-и?! Казав Ва-а-асі?

– Казав.

– Коли?

– А ще на етапі обрання теми – навіть не підготовки! Це між нами тет-а-тет було, ніхто з вас про моє попередження не знав. Але я попереджав. Чесно.

– А-а-а… ти звідки знав?

– Я не знав, я лише припускав.

– На якій підставі?

– Бердник сидів? Сидів… А у нас, як відомо, просто так не саджають. Отож я і припустив, що рано чи пізно…

– Я-а-ари-и-ику-у-у!

– Ну, чого ти витріщився на мене, як той баран на нові ворота, га?

– Та ти! Ти!

– Коротше кажучи, я попередив Васю, щоб він був обережнішим з творами Бердника? Попередив. Йому казали, що немає жодних підстав для приплітання в його доповідь Сосюри? Казали. Зауважували, що Савур-Могила не може бути місцем зберігання Чорної Грамоти, Чорного Папірусу… чи як там його Бердник назвав у феєрії своїй? Зауважували, сам чув, на власні вуха. І ти чув. І всі чули. Один лише Вася нікого слухати не бажав. Ну, отож і догрався.

– Ярику!

– Все, не бажаю більше слухати! Розшукувати Васю не раджу ні тобі, ані комусь із наших членів. І допомагати йому не раджу також: по-перше, він сам вплутався, куди не треба, а по-друге, ви йому не допоможете. Якщо за цього дурика взялася Контора Глибокого Буріння[176] – тоді все зрозуміло. Бо

1 ... 89 90 91 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"