Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко 📚 - Українською

Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

1 376
0
14.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Розплата" автора Дмитро Олексійович Міщенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 89 90 91 ... 123
Перейти на сторінку:
Іраклія Молодшого.

І покотилося долами та горами Візантії:

— Слава божественному імператорові! Слава переможцеві виплодженого темними силами узурпатора!

— Ось хто врятує нас від персів і ганьби! Будьмо єдині, станьмо під інсигнії Іраклія — і ми візьмемо гору над ворогами імперії. Над тими, що, йдуть на нас із полудня, і тими, що з полуночі!

— Що ті полуночні? Персів маємо прогнати передусім!

— А так, коли це було таке, щоб вони йшли далі фортеці Дари? До броні, громадяни! Смерть персидським псам. Кара і смерть!

Імператор розкланювався і тим мовчазно стверджував: він поділяє настрої підданих. Одного не уявляв тоді: як багато повинностей ляже на його рамена. А їх таки немало лягло і того самого дня, як увінчали діадемою. Мало не вся Мала Азія, Вірменія перебували в руках персів, а з полуночі, ніби гірські потоки в долину, не переставали вторгатися слов’яни. Слідом за білими хорватами, котрі прийшли під проводом п’яти братів-князів і сіли по сусідству з далматськими обрами, спустилися з гір і поповнили лави переселенців інші їхні родичі — бойки. Одні з них, перейшовши через Дунай і не зустрівши на своїй путі ані лімітатів, ані комітатів, що могли б сказати: далі заказано, дійшли аж до Сулонської провінції і сіли родами своїми поблизу Сулоні, інші зупинили свій вибір на землях поблизу хорватів, тільки по другий бік гір — за холмом (відтоді й іменувалися захолмянами), ще інші осіли в Каналісі чи Тервунії, в Аренті. Слов’яни ж, що вийшли з Склавенії, затопили собою всю Мізійську долину. З полуночі їх прикривав Дунай, із заходу і полудня — гори, зі сходу — Понт Евксінський[115]. Префекти, екзархи, проконсули, президи, епархи, всі інші чини візантійської адміністрації у Фракії, Іллірику не мали кого виставити супроти того нестримного потоку слов’янського люду і змушені були миритися з небажаним поселенням. Єдине, чого домагалися від переселенців, аби приймали підданство візантійської імперії. Першими зголосилися на це бойки і в нагороду за слухняність отримали інше, ромейське найменування — сервулів, по імені черевиків, що їх носили раби, а землі, обсаджені ними, стали називатися Сервулією, і вже на слов’янський лад — Сербією. Усі сім слов’янських колін, що сіли в Мізії, дістали спільну назву словен. Лише хорвати не поступилися своїм давнім ім’ям, і на те були в них підстави — вони утвердили себе неабиякою послугою імперії.

Посівши свого часу Гепідію, мало не всю Паннонію, відхопивши, нарешті, добрий шмат Антії, а вслід за тим Далмацію, авари вдовольнилися на певний час — он які простори підвладні їм, які вигоди мають, володіючи такими просторами. Одначе вдовольнялися тими вигодами лише до пори до часу. Бачили-бо: слов’яни йдуть через Дунай і зникають за Дунаєм, йдуть і зникають. Тож і не витримало серце в чільних терханів, одважились і вдалися до кагана:

— Достойний! Чим ми гірші за слов’ян? Подейкують, заволоділи мало не всіма землями Іллірика, Мізії. Лиш прибережні городи та грецькі поліси не стали ще їхніми. Пусти бодай погуляти там.

— А що ж ромеї? Дозволяють сідати в своїх землях?

— Що вдіють, коли їм не до того? Перси напирають зі сходу.

Дандал не пішов усією своєю силою. Одібрав по кілька сотень з кожного оджаку, об’єднав їх у турми й сказав:

— Ідіть, та ненадовго.

Ромеям справді не до Мізії і не до Іллірика було. Мали думати і дбати, як позбутися персів, що стояли по другий бік Босфору, тримаючи Константинополь, а отже і всю імперію, в постійнім страху. Коли б не флот, якого перси не мають тут, та й не матимуть, дякуючи старанням того ж імператорського флоту, гляди, й про втечу на провінцію подумали б. Коли ж об’явилися на фракійських долах ще й обри, і зовсім опустили руки.

— Це кінець, — всього лиш подумали чи й уголос сказали одні.

— Що ж робити? — питалися другі. — Де взяти силу, що врятувала б імперію?

— А слов’яни? — нагадав хтось. — Хіба то не сила, яку можна було б кинути хоча б і супроти обрів? Нащо ми селили їх у себе? Всього лиш на те, щоб мати зайві роти?

— Хорвати зголошувалися вигнати аварів із Далмації. Чому б не нагадати їм про це?

— Й справді. Це може бути порятунком для нас, принаймні від аварів.

За ту пораду вхопилися, мов утопаючий за соломину, й послали до хорватів не лише слів, а й радників.

Князем у хорватів був тоді Порга. Скликав він усіх інших, доволі численних в їхнім родах, князів і сказав їм:

— А що, братове, може, справді зчепимося з аварами? Земля в Далмації родюча і привільна, на весь Іллірик славиться, з одного боку море омиває її береги, з другого — гори підпирають. Та й розкинулась привільно — від Діррахія до Істрійських гір, від моря до Дунаю.

— А що запіють нам обри? Не ці, що в Далмації, з цими ми упораємося швидко, ті, що в Паннонії, що скажуть?

— Ті подалися нещодавно до Фракії, на пошуки легкого хліба.

— Імперія тому й посилає нас до Далмації?

— Далебі, що так.

— Казали за тамтим разом і зараз скажемо: з аварами не варто було б зчіпатися, то грізна сила, привідцю. Та що вдіємо, коли тісно нам і на нових землях, а нагода добути ліпшу серед усіх ліпших справді неабияка, заради такої можна й випробувати долю.

Їх було немало, окремих хорватських дружин. На чолі п’ятьох із них стояли брати Клуха, Ловел, Хорват, Косенцес, Мухло, на чолі інших двох сестри Туга і Вуга. Коли спустилися з гір і хлинули зусібіч у Далмацію, земля задвигтіла, а лави напирали так нестримно і завзято, що Кочагирові нічого іншого не лишалося, як мазати п’яти лоєм. Випорснув із хорватських лещат лише з тими рештками своїх родів, які не були під сідлом і яких, як дотямив потім, ніхто не мав наміру й стримувати: втікають — і хай втікають, менше голодних ротів буде на цій і без обрів обсадженій землі.

Дандал одразу ж хотів було відповісти хорватам достойним їх зухвалості ударом, та прибули сли від персидського шаха Хосрова Другого й заговорили з ним, каганом аварських родів, на мові, котра змусила його забути про втрачену Далмацію.

— Бери свої недобитки, — повелів Кочагирові коли той домігся-таки побачення з братом, — і шукай пристанища серед наших родів, які сидять по слов’янських землях. Іншої

1 ... 89 90 91 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"