Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Дивно! — зазначив Рой. — Чому ж у мене такий голод, що я коняку зжер би?!

14

Заходячи до комісаріату, я запримітив, що Меннін стіл досі порожній, чекає на нього.

— Клятий дурень! — прошепотів я.

Рой струснув свою скриньку в мене за спиною. Вона зашурхотіла.

— Авжеж, я дурень, — радісно погодився друг. — Ворушись!

Я й рушив до свого місця.

Рой поставив ту особливу скриньку на підлогу, підморгнув мені й сів аж у дальньому кінці стола, зобразивши на своїм обличчі усмішку найневиннішого й найдовершенішого невиннятка.

Фріц люто зиркнув на мене, наче я своєю відсутністю завдав йому особистої образи.

— Увага! — вигукнув він, клацнувши пальцями. — Знайомство продовжується! — тут він повів рукою, показуючи на стіл. — Наступний у нас — Станіслав Ґрок, гример самого Ніколая Леніна! Чоловік, який забальзамував Ленінове тіло, навощив йому обличчя, запарафінив того трупа, аби він пролежав у доброму стані всі ці роки біля кремлівської стіни у Москві, столиці Совєтської Росії!

— Гример Леніна? — перепитав я.

— Його косметолог.

Станіслав Ґрок помахав своєю невеличкою ручкою понад невеличкою головою, що увінчувала його невеличке тільце.

Був він лише трішечки більший за одного із Сінґерових карлів, котрі грали Жувачів у «Чарівникові країни Оз».

— Мені доземно вклоніться! — закликав він. — Ось ти описуєш монстрів. Рой Гольдстром ліпить їх. А я нарум’янив, навощив і начистив найбільшого червоного монстра, давно вже померлого!

— Не дозволяй цьому російському виплодкові забити тобі баки, — порадив мені Фріц. — Придивися краще до стільця, що біля нього!

Порожнє місце.

— Це ж для кого? — запитав я.

Тут хтось кашлянув. Голови повернулися до дверей.

Я затамував віддих.

І сталася Ява Спасителя.

15

Останнім прибув такий блідий чоловік, що крізь його шкіру немовби просвічувало якесь внутрішнє світло. Високий, чи не шість футів і три дюйми, з довгим волоссям і виплеканою бородою, а очі такої приголомшливої ясноти, що породжували відчуття, ніби він бачить твої кістки крізь твою плоть, а в кістках твоїх — твою душу. Коли він минав столи, ножі й виделки завмирали на шляху до напівроззявлених ротів. Аж як він пройшов, лишаючи позад себе смугу тиші, знову почали пробуджуватися звичайні житейські справи. Він не йшов, а ступав-виступав такою розміреною ходою, от ніби на ньому були шати, а не обтріпане пальто та якісь засмальцьовані штани. Кожному столу він давав благословення, але очі його були спрямовані тільки вперед, наче вони бачили якийсь інший світ за цим, нашим. І він дивився на мене, тож я скулився, бо мені годі було збагнути, чому він вирізнив, вибрав саме мене з-поміж усіх цих схвально сприйнятих та усталених талантів. Та ось нарешті він зависочів наді мною, й урочистість його поведінки була така щира, що то вона звела мене на ноги.

Запала тривала мовчанка, коли цей чоловік із красивим обличчям простер свою тонку руку з такими вишукано витонченими пальцями, яких я ще в житті не бачив.

Я простяг свою руку, щоб узяти його. Але та рука обернулася догори, і я побачив посеред зап’ястя слід від колись загнаного туди цвяха. Він і другу руку обернув так само, аби я зміг уздріти подібний рубець посеред лівого зап’ястя. Чоловік усміхнувся, прочитавши мої думки, і спокійно пояснив:

— Люди здебільша гадають, що до хреста були прицвяховані долоні. Але ж ні! Долоні не втримали б ваги тіла. А от зап’ястки, як їх прицвяхувати, можуть утримати. Саме зап’ястки!

Тоді він обернув обидві руки долонями донизу, аби я побачив, де цвяхи вийшли з протилежного боку.

— I.X.! — звернувся до нього Фріц Вонґ. — Це наш гість з іншого світу, наш юний сценаристу галузі наукової фантастики…

— Я знаю, — урвав його вродливий прихідько, а тоді показав на себе й відрекомендувався: — Ісус Христос!

Я ступив крок убік, аби він міг сісти, а тоді бухнувся на своє місце. Тут Фріц Вонґ передав Ісусові невеличкий кошик із хлібом.

— Будь ласка, — попрохав він, — оберни ці буханці на рибу!

Я охнув.

Але І.Х. лише клацнув пальцями й витворив сріблясту рибину — ще й високо її підкинув! Потішений Фріц упіймав її, під загальні смішки та оплески.

Прийшла офіціантка — принесла кілька пляшок якоїсь дешевої браги, спричинивши додаткові вигуки-оплески.

— Це вино, — заявив І.Х., — яке десять секунд тому ще було водою. Пригощайтесь!

Вино поналивали й покуштували.

— Та невже ж… — промимрив я, затинаючись.

Усеньке застілля підвело очі й нашорошило вуха.

— Він цікавиться, — витлумачив моє недомовлене Фріц, — чи й справді тебе так звати, як ти кажеш.

З урочистою граційністю цей височан добув із кишені й підніс мені своє водійське посвідчення. Там було надруковано:

«Ісус Христос. 911 Бічвуд-авеню. Голлівуд.»

Тоді поклав посвідчення назад до кишені, дочекався, доки застілля змовкне, і сказав:

— На студію я прийшов 1927-го року, коли знімали «Ісуса-Царя». Був я тоді теслею отам на задвірках, у тих повітках. То я витесав і відполірував оті три стовпи на Голготі, що й досі там стоять. Тоді відбувалися конкурси в кожному баптистському підвалі й по всіх католицьких закутках країни. Під гаслом: Знайти Христа! Знайшли ж його саме тут. Режисер запитав мене, де я працюю. А в теслярській майстерні. «Боже мій! — вигукнув він. — Дайте я краще роздивлюся це обличчя! Ану причепи собі бороду!» «Зроби так, щоб я був святий Ісус із виду!» — порадив я гримерові. Я повернувся до режисера, вбраний у шати і вінці тернові — у всі ті святі параферналії. Режисер затанцював довкола мене на Голготі й помив мені ноги. Я й незчувся, як айовські баптисти почали вишиковуватися обабіч доріг, коли я, здіймаючи куряву, проїздив у своїй бляшанці зі стягами «ЦАРЯ НЕБЕСНОГО ПРИШЕСТЯ» і «ВПЕРЕД, ДО РАЮ!»

Мандруючи отак по всій країні й святкуючи на мотельних подвір’ях, я десять років тішився популярністю Месії, поки вино й вина корисливості не заплямували мого вбрання. Кому потрібен такий Спаситель, котрий ожіночнює чоловіків? Річ була не в тім, що я ногами підкидав котів чи накручував дружин інших чоловіків, мов десятицентові годинники. Ні, справа була в тому, що я просто був Ним, розумієте?

— Здається, розумію, — лагідно мовив я.

І.Х. виклав перед себе довгі зап’ястя, довгі руки та довгі пальці й сидів десь так, як часто сидять коти, немов запрошуючи світ: прийдіть поклоніться!

— Жінкам здавалося блюзнірством, якщо вони вдихнуть мій віддих. Доторкнутися — жах. Поцілувати — смертельний гріх. А сам акт? Це ж мов стрибнути в киплячу яму, у вічність слизу, по самі твої вуха. Католики — ще