Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

Ймовірно, мені не відповіли, бо досі не можуть оговтатися від важкої втрати. Але не написати про нього я не могла. Тому в книзі лише подаю його розповідь про вихід з Іловайська — його єдине відеоінтерв’ю. «Усач» говорив про жахіття, яке він дивом тоді пережив. Хтось із злих язиків в коментарях писав: «очі в нього такі, що він більше воювати не стане», але «Усач» продовжив служити — у свої 54 роки. Він загинув через півроку після Іловайська, 15 лютого, потрапивши в засідку ворога під Широкиним.

• Зведення новин

Бойовики «ДНР» ведуть «точковий обстріл позицій українських силовиків».

Про це заявив «заступник командувача корпусом Міноборони» ДНР «Едуард Басурін, пишуть «РИА Новости».

Проросійські бойовики заявили, що не будуть дотримуватися перемир’я у Дебальцевому.

«Звичайно, ми можемо відкрити вогонь (по Дебальцевому). Це наша територія», — заявив представник «Міноборони «ДНР» Едуард Басурін, пише Reuters.

• Позиції українських військовослужбовців були обстріляні з мінометів в с. Золоте Луганської області.

Про це повідомляє «Інтерфакс-Україна» з посиланням на командування АТО.

• Протягом доби по підрозділах АТО зафіксовано 156 порушень припинення вогню, з них обстрілів по силах АТО — 150, та 6 штурмових зіткнень. Лінія боєзіткнень залишилася без змін. Про це у доповіді президенту Петру Порошенкe в ніч на 15 лютого повідомив керівник АТО в Донецькій і Луганській областях. Передає «Інтерфакс-Україна».

• За минулу добу загинули 9 українських військовослужбовців, 39 було поранено.

Повідомив речник штабу АТО Андрій Лисенко.

• Станом на 13:00 повного припинення вогню на лінії розмежування у зоні АТО немає.

Як повідомили у прес-центрі штабу АТО, на Луганському напрямку у найбільш гарячих місцях встановилася відносна вогнева тиша.

• Протягом 15 лютого незаконні збройні формування понад 60 разів обстріляли позиції сил антитерористичної операції.

Про це заявили у прес-центрі штабу АТО.

Бойовики планують захопити Дебальцеве зі сторони населених пунктів Горлівка та Вуглегірськ.

16 лютого 2015 року

• Ірина Вовк, Дар’я Бура «Ізоляція. Таємні в’язниці Донбасу в оповідях врятованих від тортур та смерті»

СЕРГІЙ ГЛОНДАР (1988 р. н.), кадровий військовий, старшина 3-го окремого полку спецпризначення

Взимку була довгоочікувана ротація, я зміг трохи побути із сім’єю, з дружиною і моєю тоді півторарічною Марійкою. А після ротації моя група поїхала під Дебальцеве. Я знав, що там відбувається, оскільки вже мав кілька зимових виїздів у район Дебальцевого. Обстановка не найсприятливіша, але в той час всюди було напружено, тому ми з хлопцями на цьому сильно й не зосереджувалися. Коли в нас був крайній виїзд, 16 лютого, «кільце» Дебальцевого вже захлопувалося і були десятки жертв.

Сергій Глондар до полону

У нас було завдання, поставлене командуванням: супроводжувати до Артемівська (Бахмута) так званою «дорогою смерті» наших полеглих і «трьохсотих», які отримали поранення різного ступеня під час боїв. Але ми не доїхали. Звісно, ми знали про засідки й знали, що та дорога небезпечна. Річ у тім, що ми не за тим маршрутом поїхали. Доцільніше було повертатися іншим, який ми теж мали на увазі, а не тим, яким нас відправили. Можливо, все було б по-іншому, якби ми таки змінили шлях. Але сталося так: виїхавши з Дебальцевого, ми майже одразу потрапили в засідку терористів, їхні сили добряче переважали наші. Що було в нас: один БТР і два УРАЛа з «двохсотими»—«трьохсотими», а замикала колону БМП. Ми ж виїхали на засідку з танками противника й великою кількістю піхоти. У нас просто не було шансів. Я це майже одразу відчув й усвідомив — як тільки побачив їхні танки. Але ми таки вступили в бій, під час якого думок про полон чи смерть не виникало. Бо якщо такі думки є у військового, тоді нащо ж взагалі їхати на війну й вступати в бої. Ми знали, що на Дебальцівському напрямку — справжня бійня, але про полон не думали, бо ми мали виконати завдання.

Якщо говорити про мою групу, то в результаті того бою із засідки двоє, включно з командиром, загинули — це командир групи, капітан Юрій Бутусов із позивним «Лірник» і старший солдат Віталій Федитник. Ще двоє отримали жахливі поранення і тепер на все життя залишились каліками. У тому ж бою загинув і військовий журналіст, пресофіцер сектору «С» Дмитро Лабуткін. Він, відверто кажучи, випадково потрапив саме в нашу колону. Йому треба було в Артемівськ, і він вирішив, що доїде з нами. А не доїхав, поліг там, на тій дорозі...

Нас взяли в полон... п’ятьох: мене з Олександром Коріньковим, а також Віталія Алєксіна, Олексія Сазонова та Віталія Кравця. Усі вони вже вдома. Сазонов і Кравець повернулися до України через 50 днів.

Хто саме брав нас до полону після бою, я не візьмуся з упевненістю сказати. Але в мене було відчуття, що це таки професійні військовослужбовці. Російські, звісно. Бо якби це була звичайна банда «казачків»... думаю, навряд чи хтось би зараз читав оці мої спогади. Це була наступальна операція по Дебальцевому, вони  — у переважній більшості, тож сумніваюся, що «казаки» довго б роздумували, чи брати нас у полон. Майже певен, що вони б нас просто розстріляли на місці. А тут, виходячи зі свого досвіду військового, я бачив їхню поведінку, чув їхні команди, розмови  — все, що я встиг побачити на місці, дало мені розуміння, що ми опинилися в полоні російських військових.

Полонивши нас із хлопцями, спершу повезли до російських ЗМІ: ті вже були готові до «зустрічі» з нами: вочевидь, їх попередили й зібрали разом. Не знаю, чи це було Дебальцеве, чи Донецьк, бо нам не дали змоги бачити, куди нас везуть. До журналістів згодом приєднався Захарченко, який так би мовити мав «оцінити», кого його підлеглі взяли в полон і прокоментувати це для росТБ.

Після цієї «показухи» нас відвезли до лікарні: у мене була важка контузія і черепно-мозкова травма, тож мені була необхідна медична допомога на той момент. А тоді нас почали возити Бог зна куди: не знаю, що то були за місця, але там вже стали з’являтися і місцеві «казачки». Повезли, пригадую, в Луганськ, де ми дві доби відсиділи в застінках їхнього «МГБ». А тоді вже — до Донецька — на так звану «ісбушку», у приміщення колишнього СБУ. Там власне й тривали допити.

Відверто, реальних допитів було два: тоді нас допитували як військових, як спецпризначенців, як противника. Решта так званих «допитів» — то були «розмови» місцевої