Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Ю. Вагнер. Суспільне надбання

Василенко Микола Прокопович (2 лютого 1866 — 3 жовтня 1935), професійний, високоосвічений історик та юрист, громадський і політичний діяч. Народився в с. Есмань Глухівського повіту Чернігівської губернії. Закінчив гімназії в Глухові та Полтаві, вступив на історико-філологічний факультет Дерптського університету. 1890 р. захистив кандидатську дисертацію «Критичний огляд літератури з історії земських соборів». У 1903—1905 рр. — співробітник Київського статистичного комітету. Член (з 1919 р. — голова) Історичного товариства ім. Нестора Літописця, київської «Старої громади», інших громадських і культурних товариств. У 1905—1907 рр. — редактор часопису «Киевские отклики». За публікацію статей «антидержавного» змісту засуджений до року тюремного ув’язнення, яке відбув у петербурзьких «Крестах». Екстерном склав іспити за програмою юридичного факультету у Новоросійському університеті. 1909 р. — приват-доцент університету Св. Володимира. З 1910 р. — магістр права. Через політичні погляди був позбавлений права викладати, працював товаришем присяжного повіреного Одеської судової палати. Член Товариства українських поступовців, конституційно-демократичної партії. В 1917 р. — заступник міністра освіти, куратор Київської шкільної округи. Після Жовтневого перевороту повернувся до Києва, викладав у вишах, у січні 1918 р. обраний членом колегії Генерального суду УНР.

3 травня призначений виконувачем обов’язків голови Ради Міністрів УД. З травня 1918 р. — член головного комітету (за іншими даними — голова) Партії конституційних демократів в Україні. З 8 липня — ­голова Державного Сенату. Голова комісії по розробці законопроекту по виборах до Сойму УД. У 1919 р. — президент Київського університету, голова Історичного товариства ім. Нестора Літописця. Засновник, зокрема, Націо­нальної академії наук, Національної бібліотеки, Археографічної комісії, українських університетів у Києві та Кам’янці-Подільському, системи середньої шкільної освіти. Після повалення Української Держави працював у київських вишах. Член Української академії наук (1920), обраний президентом УАН, але не був затверджений більшовицьким урядом. Голова Товариства правознавців УСРР. 1924 р. засуджений до 10 років позбавлення волі у т. зв. справі «Київського обласного центру дій». Похований на Лук’янівському цвинтарі Києва. Автор понад 500 наукових праць. Масон[79].

Любинський Всеволод Юрійович (1840—1920). Народився на Київщині. За фахом — фармаколог. Випускник Імператорського університету Св. Володимира (1895 р.). Лауреат премії М. Пирогова та золотої медалі за працю «Про анаеробні мікроби нагноєння (До етіології нагноєння і вчення про анаеробіоз» (1894). У 1890-х рр. працював у лабораторії професора Київського університету, дійсного статського радника Олександра Дмитровича Павловського[80].

Хто такий Олександр Павловський?

Народився в с. Чуфарово (Ярославська губернія) в родині священника. Випускник Яро­славської духовної семінарії, Варшавського університету (1876 р.) та Санкт-Петербурзької медико-хирургічної академії (1883 р.). Служив земським лікарем. Доктор медицини (1885 р.). Учень Р. Вірхова, Р. Коха та Л. Пастера. Професор Імператорського університету Св. Володимира (1889—1918 рр.). Засновник та директор Київського бактереологічного інституту (1895—1918 рр.). Учасник російсько-японської та Першої світової воєн. З 1918 р. — на еміграції. Помер від голоду в 1946 р. у Румунії з мрією померти в Києві.

О. Д. Павловський (1857—1946 рр.). Джерело: Національний музей медицини України

Хто такі міністри Української Держави? — продовження

До 1914 р. В. Любинський працював також у Георгіївській лікарні Товариства лікарів-спеціалістів. Міністр нар. здоров’я й опікування УД (травень — 26 грудня 1918). Товариства боротьби із заразними хворобами, член Товариствава швидкої медичної допомоги в Києві. Брав участь у діяльності Української народної громади, Української державної геральдичної комісії[81].

Зі споминів Д. Дорошенка: «Міністерство народного здоров’я і опікування мало перед собою дуже складне і важке завдання: поліпшити санітарне становище краю, що був кілька років почасти тереном війни, або ж найближчим запіллям мільйонових армій, був весь захоплений виром громадянської війни; в краю розвинулись пошесні хвороби, загрожувала зі сходу холера, а тимчасом медичний і санітарний апарат був у значній мірі зруйнований і почувався величезний брак медикаментів і санітарних засобів. Енергія міністра В. Ю. Любинського і його найближчих помічників — доктора Є. І. Яковенка і доктора Б. П. Матюшенка — була направлена в першій мірі на боротьбу з пошестю, на підтримку й оновлення існуючих уже в краю великих лікарських інституцій, на використання величезного майна особистого персоналу медико-санітарних організацій військового часу, таких як Червоний Хрест, Земський і Міський союзи та інших»[82].

Б. Бутенко. Суспільне надбання

Бутенко Борис Аполлонович (? —1940 рр.)

Випускник Петербурзького інституту шляхів сполучення. У 1917 р. — керуючий справами Подільської залізниці. За особистою ініціативою створив комісію з вироблення української технічної термінології для залізниць. «Відомий тим, що наказав апарату свого міністерства листуватися з міністром торгівлі французькою мовою. Через скарги останнього, що «ввиду значительного распространения русского языка в мире, отдаем предпочтение оному в официальной документации»[83].

З 1919 р. — на еміграції. Співпрацював з В. Вишиваним.

М. Чубинський. Суспільне надбання

Чубинський Михайло Павлович (7 листопада 1871, поблизу Боришполя Переяславського повіту Полтавської губернії (тепер Бориспіль Київської обл.) — 1943, Югославія).

Син відомого українського правознавця, етнографа, поета і громадського діяча П. П. Чубинського. У 1893 р. закінчив юридичний факультет Київського університету і 1897 р. склав магістерські іспити й отримав звання приват-доцента. З 1898 р. вчився в університетах Відня, Грана, Берліна, Галле, Лейпцига, Брюсселя, Лондона. В 1900 р. захистив у Московському університеті магістерську дисертацію за монографією «Мотив злочинної діяльності та його значення у кримінальному праві». В 1901—1902 рр. працював у Німеччині, Франції та Швейцарії. З 1902 р. — професор кафедри кримінального права у Харківському університеті, а з 1905 р. (після захисту докторської дисертації за монографією «Нариси кримінальної політики») — ординарний професор. З 1905 р. — член партії народної свободи, голова Харківського бюро партії. З 1907 р. — прогресист. Співробітничав у журналі «Украинская жизнь» (редактор — С. Петлюра). В травні 1906 р. обраний директором і ординарним професором Демидовського юридичного ліцею (м. Ярославль). У 1909 р. — завідувач кафедри кримінального права і процесу в Олександрівському ліцеї (Петербург). Одно­часно — професор Вищих жіночих курсів, викладав у Петербурзькому університеті та Олександрійській військовій юридичній академії (1910—1911). З 1912 р. — статський радник, з 1915 р. — дійсний статський радник. 1913 р. опублікував статтю «Українська національна ідея та її правові постулати», що була однією з перших спроб юридичного обґрунтування права України на національну самобутність.

У 1916 р., зберігаючи кафедру в ліцеї і спецкурс у Петербурзькому університеті, посів кафедру кримінального права Юр’ївського (тепер Тартуський) університету. В 1917 р. — знову у лавах партії народної свободи, сенатор і позаштатний ординарний професор Петроградського університету. Член юридичних товариств у Харкові, Києві та Ярославлі.

Після падіння Тимчасового уряду Росії виїхав в Україну. З 8 травня по 24 серпня — міністр судових справ, з 15 липня — міністр юстиції, водночас (травень—липень 1918) — в. о. заст. голови Ради Міністрів. Брав безпосередню участь у підготовці законопроекту про заснування Української академії наук, закону про громадянство, ініціював створення при міністерстві комісії з питань української юридичної термінології. Від липня 1918 р. — сенатор, голова