Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Після повалення режиму Скоропадського виїхав на Дон до Денікіна, де зайняв посаду обер-прокурора. Емігрував до Королівства Сербів, Хорватів і Словенців. У 1920 р. — професор кафедри в Белградському університеті. Займався активною політичною діяльністю: засновник позапартійного об’єднання (з 1922 р. — Белградський відділ Російського національного комітету); брав участь у роботі белградської організації партії народної свободи; співробітничав з багатьма засобами масової інформації. З 1922 р. — ординарний професор на кафедрі кримінального права університету м. Суботіца. Підготував науково-практичний коментар до югославського кримінального кодексу 1929 р. і югославського статуту кримінального судочинства 1929 р.

Основні праці: «Зворотна дія кримінального закону» (1896), «Сучасна боротьба поглядів за і проти суду присяжних та реформаторські спроби в цій сфері» (1897), «Загальна характеристика нових учень у кримінальному праві» (1898), «Про значення в кримінальному праві мотиву злочинної діяльності та його зв’язок з новими течіями у цій науці» (1901), «Наука кримінального права та її складові елементи» (1902), «Суд присяжних і нова практика Сенату» (1904), «До питання про економічні фактори злочинності», «Нариси кримінальної політики» (обидві — 1905), «Курс кримінальної політики» (1909), «Ювілей судових установ та його відображення в літературі» (1915), «Закон і дійсність у Радянській Росії» (1925). Помер у 1943 році в Югославії[84]. Масон.

З листа гетьмана Скоропадського: «Вельмишановний Михайло Павлович! ...Не дивлячись на всі труднощі, Ви, працюючи з великою самопожертвою та виключною енергією, досягли за три місяці Вашої праці значних наслідків. Дякуючи своїм широким юридичним знанням та адміністраційному досвідові, Ви розробили, і Рада Міністрів розглянула, а я затвердив цілу низку законопроектів першорядної державної ваги, таких, як установа Українського Сенату, збільшення окладів чинам судових інституцій, поновлення судових палат, зміна карної та цивільної підсудності мирових суддів і багато ще інших, які допомогли тому, що в цей час можна рахувати весь судовий апарат на Вкраїні поставленим на непохитний тривалий ґрунт. Цією Вашою діяльністю Ви записали Ваше ім’я на почесне місце в історію відновлення Української Держави»[85].

Колокольцев Василь Григорович

В. Колокольцев. Суспільне надбання

Народився в 1867 р. у с. Верхня Писарівка Вовчанського повіту Харківської губернії в дворянській родині. Батько — Григорій Дмитрович, дійсний статський радник, колишній вітебський губернатор. У власності родини перебували тисячі десятин землі, будинки в Санкт-Петербурзі, Харкові, ґуральня в с. Симонівка. Вчився у Харківській гімназії, Полтавському кадетському корпусі, закінчив Петровсько-Розумовську сільськогосподарську та лісну академію (1891). Голова Вовчанської повітової та Харківської губернської земської управ (1897—1917(?). Завдяки його зусиллям у повіті було побудовано 153 земські школи, 14 сільських бібліотек, 15 лікарських дільниць, 13 фельдшерських пунктів — більшість його коштом. За темпами розвитку освіти, культури, статків населення — цей повіт у 1910—1913 рр. був другим у Російській імперії після Московського. Член Конституційно-демократичної партії. У 1917 р. більшовики розстріляли його другу дружину, вчительку за фахом. Першу дружину та дитину врятували місцеві селяни. З 4 травня по 24 жовтня 1918 р. — міністр землеробства в уряді Лизогуба. Після зречення від влади гетьмана очолив комісію по виробленню земельного законодавства Особливої наради при Головнокомандувачі Збройних сил Півдня Росії (ВСЮР). У лютому 1920 р. емігрує до Греції, згодом до Сербії. У 1923—1925 pp. живе і працює бухгалтером у Берліні. З 1924 р. — член ревізійних комісій Союзу російських торгово-промислових та фінансових діячів та Земського міського комітетів у Німеччині. У 1925—1934 рр. — завідувач складу на автозаводі «Рено». Член Товариства Тургенєвської бібліотеки. В 1933—1934 рр. — голова Вовчанського, згодом — почесний голова Харківського земляцтва в Парижі. У зв’язку з перенесеним інсультом покінчив життя самогубством. Похований на Біянкурському цвинтарі в передмісті Парижа[86]. Масон.

Афанасьєв Георгій Омелянович (1848 — ?)

Народився в м. Уфі, в сім’ї полковника. 1865 р. закінчив міську гімназію. У 1869 р. закінчив історико-філологічний факультет Новоросійського університету. З 1872 р. — приват-доцент на кафедрі всесвітньої історії. У 1877—1878 рр. — редактор політичного відділу газети «Правда» (м. Одеса). 1848 р. захистив магістерську дисертацію («Головні моменти міністерської діяльності Тюрго»), у 1892 р. — докторську («Умови хлібної торгівлі у Франції наприкінці XVIII ст.»). З 1879 р. — член правління та голова Одеського товариства взаємного кредиту. За поданням С. Ю. Вітте — керуючий Київською конторою Державного банку (1895—1914). Одночасно — член Південно-Західного відділення Російської експортної палати, член Київського губернського комітету у справах дрібного кредиту, член ревізійної комісії Товариства опікування осіб, звільнених з місць ув’язнення м. Києва, член правління Київського товариства боротьби з дитячою смертністю, дійсний член Товариства швидкої медичної допомоги у м. Києві та ін. З 1914 р. — у відставці. З 1915 р. — голова фінансового відділу Київського військово-промислового комітету. Член Конституційно-демократичної партії, дійсний статський радник. Мешкав у казенній квартирі по вул. Інститутській, 9. Вірогідно, масон.

Г. Афанасьєв. Суспільне надбання

Твори: «Долі Ірландії» (1887), «Зовнішня політика Наполеона III» (1885), «Капітал, спекуляція, банкіри» (1893).

Нагорода: орден Св. Володимира (1901).

Г. Афанасьєв: «Наша революція, на жаль, виявила незаперечно низький рівень моралі суспільства, не кажучи вже про простий люд. Саме ці умови роблять безнадійними заміщення приватного і промислового апарату чиновниками й так званими громадськими організаціями та заздалегідь прирікають на шкідливість соціалістичні методи в економічній сфері... Необхідно зректися соціалістичних та опікунських методів, тому що збереження їх призведе нас до безтоварності, голодування та до завмирання господарського життя, з одного, й до фінансового банкрутства, з іншого боку»[87]. Вірогідно, масон.

Сливинський Олександр Володимирович  

(29 серпня 1886 — 21 грудня 1953)

Випускник Петровського Полтавського кадетського корпусу (1905), Миколаївського інженерного училища, підпоручик (1908), поручик (1910). Випускник Миколаївської військової академії (1914; 2 класи по 1-му розряду). По закінченні двох класів прикомандирований до штабу Київського ВО для випробування. Учасник Першої світової вій­ни. Ст. ад’ютант штабу 10-ї кавалерійської дивізії. Штабс-капітан (1914). Зарахований до Генерального штабу (1914). Капітан (1914). Ст. ад’ютант штабу 3-го кавалерійського корпусу (1915—1917). У січні—липні 1917 р. — на штабних посадах на Румунському фронті. В 1918 р. — начальник Генерального штабу Збройних сил УД. Полковник. У листопаді залишив посаду у зв’язку з хворобою. З грудня 1918 р. — у Збройних силах Півдня Росії (в резерві). З травня 1920 р. — на еміграції в Югославії. Працював інженером-будівельником, з 1925 р. — у Німеччині, з 1951 р. — у Канаді. Помер у Монреалі.

О. Сливинський. Суспільне надбання

Нагороди: Св. Станіслава III ст. (1914); Св. Георгія IV ст. (1915), Золота Георгіївська зброя «За хоробрість» (1915).

Гижицький Михайло (1884 (?) — 1940 рр.). Випускник 4-ї київської гімназії, навчався на фізико-математичному факультеті Імператорського університету Св. Володимира. Член Союзу земельних власників, активний діяч «Української громади». В 1919 р. служив у Збройних силах Півдня Росії. З 1920 р. — на еміграції. Помер у Белграді.

Палтов Олександр Олександрович (1867—?)

Його називали «сірим кардиналом» Скоропадського. Народився й жив у Санкт-Петербурзі. Випускник юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету (1887 р.) та Імператорського училища правознавства (1899). Камергер імператора Миколи ІІ. Після викриття його участі у фінансовій афері позбавлений звання камергера. Працював директором канцелярії Міністерства шляхів сполучення, секретарем прем’єр-міністра С. Вітте. Під час Першої світової війни працював юрисконсультом управління Галицько-Буковинської