Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

Викрадені журнали

Нарешті Айдаго знайшов Монео в довгому підземному коридорі, що сполучав східний і західний комплекси Цитаделі. Уже дві години, від самого світанку, Айдаго кружляв по Цитаделі, шукаючи мажордома, і от він, у глибині коридору, розмовляє з кимось схованим за дверним проходом. Але навіть із такої відстані Монео легко було взпізнати за поставою і незмінно білим одностроєм.

Пласкам’яні стіни коридору мали тут бурштинову барву, здіймалися на висоту п’ятдесяти метрів і були освітлені лампострічками, увімкненими на денні години. Холодне свіже повітря проходило в ці глибини завдяки простому пристрою — вітрякам, що вільно помахували крилами, стоячи, немов гігантські виряджені фігури, на розміщених по периметру вежах. Зараз, коли сонце нагріло піски, усі крила скерувалися на північ, щоб холодне повітря вливалося в Сар’єр. Ідучи, Айдаго відчував легенький вітерець із запахом кременю.

Дункан знав, що` повинен символізувати цей коридор. Він справді мав певні риси стародавньої фрименської січі. Коридор був широким, достатньо просторим, щоб помістити повіз Лето. Склепіння стелі здавалося кам’яним. Але подвійні лампострічки не пасували сюди. До приїзду в Цитадель Айдаго ніколи не бачив лампострічок; за його часів вони вважалися непрактичними, вимагали забагато енергії, їхнє обслуговування обходилося надто дорого. Світлокулі були простішими, і їх легше було міняти. Та він уже встиг зрозуміти, що мало які речі Лето вважає непрактичними.

«Чого хоче Лето, те хтось забезпечує».

Коли Айдаго йшов у глибину коридору до Монео, ця думка викликала в нього зловісне почуття.

Уздовж коридору на січовий лад тяглися малі кімнати без дверей, лише тонкі завіси з червонувато-бурої тканини, що погойдувалися на вітрі. Айдаго знав, що це здебільшого помешкання молодших Рибомовок. Пізнав залу для зборів, по сусідству з нею — кімнати для переховування зброї, кухню, їдальню, сховища для різних ужиткових предметів. Побачив дещо інше, не надто приховане за завісами, те, що ще дужче розпалило його гнів.

Коли Айдаго наблизився, Монео обернувся. Жінка, з якою він розмовляв, відступила й опустила завісу, але Айдаго встиг розгледіти немолоде обличчя з владним виразом людини, звичної роздавати команди. Айдаго не розпізнав цієї командирки.

Монео кивнув, коли Айдаго зупинився за два кроки від нього.

— Вартівниці передали, що ти мене шукав, — сказав Монео.

— Де він, Монео?

— Де хто?

Монео окинув поглядом постать Айдаго знизу вгору й згори вниз, зауваживши його старомодний Атрідівський однострій, чорний із червоним яструбом на грудях, високі чоботи начищені до блиску. Цей чоловік мав ритуальний вигляд.

Айдаго неглибоко вдихнув і промовив крізь зціплені зуби:

— Не починай зі мною цієї гри!

Монео відвів очі від ножа, схованого в піхвах при поясі Айдаго. Скидався на музейний екземпляр з руків’ям, садженим самоцвітами. Де Айдаго його знайшов?

— Якщо ти маєш на увазі Бога-Імператора… — сказав Монео.

— Де?

Монео зберіг лагідність голосу.

— Чому ти так уперто шукаєш смерті?

— Мені сказали, що ти був із ним.

— Це було раніше.

— Я знайду його, Монео!

— Не зараз.

Айдаго поклав руку на ножа.

— Я мушу вдатися до сили, щоб ти почав говорити?

— Я б тобі цього не радив.

— Де… він?

— Якщо ти так наполягаєш, він із Сіоною в пустелі.

— З твоєю дочкою?

— Є якась інша Сіона?

— Що вони роблять?

— Вона проходить випробування.

— Коли повернуться?

Монео знизав плечима, тоді спитав:

— Звідки цей недоречний гнів, Дункане?

— Що це за випробування твоєї…

— Я не знаю. Чого ти такий роздратований?

— Мене нудить від цього місця! Від цих Рибомовок! — Відвернув голову й сплюнув.

Монео оглянув коридор позаду Айдаго, згадав, як той до нього наблизився. Знаючи Дунканів, нескладно було здогадатися, що викликало в нього гнів.

— Дункане, — сказав Монео, — цілком нормально, що в підлітковому віці жінки, так само, як і чоловіки, відчувають фізичний потяг до осіб їхньої статі. Більшість із них переростає це.

— Це слід викоренити!

— Але ж це частка нашого спадку.

— Викоренити! І це не…

— Ох, заспокойся. Якщо ти спробуєш це придушити, то лише посилиш.

Айдаго люто глянув на нього.

— А ти кажеш, наче не знаєш, що діється з твоєю рідною донькою!

— Сіона проходить випробування, я ж тобі казав.

— Але що це має означати?

Монео затулив очі долонями й зітхнув. Опустив руки, питаючи себе, як він терпить цього дурного, небезпечного, древнього чоловіка.

— Це означає, що вона може там померти.

Це застало Айдаго зненацька, його гнів частково розвіявся.

— Як ти дозволив…

— Дозволив? Думаєш, я мав вибір?

— Кожна людина має вибір!

На вустах Монео з’явилася гірка посмішка.

— Як це сталося, що ти куди дурніший, ніж інші Дункани?

— Інші Дункани! — сказав Айдаго. — Як померли ці інші, Монео?

— Як усі ми помираємо. Вийшли за межі свого часу.

— Ти брешеш, — процідив Айдаго крізь зціплені зуби, кісточки пальців, стиснутих на руків’ї ножа, побіліли.

Усе ще зберігаючи спокійний тон, Монео відповів:

— Як знаєш. Є межі того, що можу витримати навіть я, особливо зараз.

— Це місце прогнило! — вибухнув Айдаго й окинув поглядом коридор. — Є речі, з якими я ніколи не змирюся!

Монео вдивлявся в порожній коридор, нічого не бачачи.

— Ти мусиш подорослішати, Айдаго. Мусиш.

Рука Айдаго, стиснута на ножі, напружилася.

— А що це означає?

— Це часи вразливості. Усе, що його дратує, усе… слід відвернути.

Айдаго ледь стримував себе від насилля, його гнів не переходив усі межі лише через якусь дивну рису в поведінці Монео. Однак були промовлені слова, які годі пропустити повз вуха.

— Я не якийсь клятий недоросток, якого ти можеш…

— Дункане! — То був найгучніший звук, який Айдаго будь-коли чув від Монео з його лагідними манерами. Несподіванка стримала руку Айдаго, а Монео тим часом продовжував:

— Якщо твоє тіло прагне зрілості, але щось затримує його в підлітковому віці, розвивається огидна поведінка. Заспокойся.

— Чи… ти… звинувачуєш… мене… в…

— Ні! — Монео жестом вказав на коридор. — О, я знаю, що ти побачив там, позаду, але це…

— Дві жінки в пристрасному поцілунку! Думаєш, це не…

— Це не має особливого значення. Юність багатьма шляхами відкриває свій потенціал.

Айдаго, погойдуючись на пальцях ніг, ледь стримувався, щоб не