Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

Вже за мить вологий гарячий язик торкнувся моєї шиї, зібрав томатні крапельки і попрямував угору, злизуючи їх зі щоки. Я була затиснута між одвірком та Тоні, й не мала змоги відсахнутися. А сил і бажання відштовхнути його, хоч я й вмирала з сорому, не знайшлося — його близькість, його запах, пожадливість, якою він був пронизаний завжди, буквально щосекунди, знову сп’янили мене.

Дійшовши до вуха, Тоні ненадовго пригорнувся до нього ротом і зашепотів, насолоджуючись тим, як я затремтіла від лоскоту і збудження:

— Я волів би провести цей день в тобі, але обставини поки не на нашу користь.

— Тоді, щонайменше, слід було залишитися в спальні, — прошипіла я.

— Ми туди ще вернемось.

Чергова обітниця, яку він дав насамперед самому собі, і, звісно ж, планував виконати її якнайшвидше.

— Це вирішувати не тільки тобі, єнотику.

Соретті блискавично відсторонився і зазирнув мені у вічі, немов намагався зчитати, що ж у мене на думці. Так, мені з ним така здібність теж стала б в пригоді.

А поки що я лише стояла з виразом обличчя, що обіцяв босу долю поросяти з яблуком у пащі, з однією лише відмінністю: замість яблука цей томат опиниться у нього в дупі, якщо він не забере його від мене.

— Якщо намилувалися одне з одним, голубки, і доки ти остаточно не запоров усе, синку, краще займіться ділом — час накривати на стіл, — почувся голос Джованні.

Тоні наморщив ніс, але сперечатися з батьком не став — він сьогодні взагалі напрочуд неконфліктний, аж занадто, — навпаки, пояснив мені:

— Хто не допомагає на кухні — той не їсть. Це правило придумав ще мій дід. Якщо не прадід.

— Радше прабабця, — розсміявся Великий Джо. — Елізабет, ця робота тобі до снаги?

Я закивала. Звичайно! З цим я точно впораюся!

За п’ятнадцять хвилин ми вже розсілися в їдальні. Крізь прочинені двостулкові двері з кольоровою скляною мозаїкою, що вели до саду, сюди завіював солонуватий вітерець, котрий долітав до нас з Атлантичного океану річищем Гудзону. Він грався з фіранками на відкритих вікнах й дужче розбурхував апетит.

Враховуючи, що час уже наближався до обіду, у нас вийшов, скоріше, бранч, ніж сніданок, утім, це нікого не бентежило. Чоловіки Соретті відклали свої справи і насолоджувалися їжею, потягуючи мімозу.

Щоправда, я так і не змінила светр, але з-за столу, заставленого такою кількістю смаколиків, вставати не хотілося. Та й Тоні навіть не зняв рушника. Я могла й справді видихнути і ні про що не турбуватися. Бос обіцяв мені відпочинок й він, задля різноманітності, дотримав свого слова.

— Тепер, коли ви обоє тут, хто з вас двох пояснить, якого біса вас понесло в «Рубіросу»? — торкнувшись кутика рота серветкою, Джованні зціпив пальці над тарілкою й підняв на нас очі. І глядів так, як зазвичай батьки спостерігають за дітьми-шибайголовами. — Ви хоч уявляєте, що через вас мені довелось вислуховувати?!

— Ти остаточно розбалував ту курву, тату, — скривився Тоні, відклавши виделку. — Отже, мені вже заборонено повести дівчину на побачення в наш ресторан?

Готова закластися, в цьому «наш» про Петру не йшлося.

— То це було побачення? — здивовано ікнув Джованні.

Реакція Великого Джо була приблизно такою самою, як і моя того вечора: спантеличення і традиційні підозри, що Тоні бракує клепки.

— Я тут ні до чого — я, як і завжди, опинилась заручницею ситуації, — я кинула виразний погляд на боса. Він зітхнув так трагічно, ніби це найжорстокіший наклеп у світі.

— Ти ж розумієш, що це погана ідея для побачення? — уточнив батько в нього так ласкаво, немов це була одна з тих розмов про маточки й тичинки, подробиці й усі нюанси якої молодший Соретті точно вивчав самостійно й до дідька просунувся в цьому.

— А куди я мав її запросити? У «Дель Посто»?

Обидва Соретті одночасно скривилися при згадці назви закладу конкурентів.

— Та з тебе взагалі можна самовчитель з побачень писати з назвою на кшталт «Не повторюйте цих помилок», — втрутилася я, теж штурмуючи боса.

— Не нагадуй мені про «Титанік»! — почав благати він.

— Сам винен!
— Ти дограєшся, що я дістану другу частину!

Овва! Як швидко благання змінилися погрозами!

— Яка в дідька друга частина? Ви ж у курсі, що він затонув? — кахикнув Джованні. — Там не було ніякого продовження.

Якими ж йолопами ми з босом йому здавались зараз.

— О так, пане, в курсі, в Омасі не настільки сутужно з освітою.

За всієї моєї уяви я ніяк не могла збагнути, як акуратно розповісти старшому Соретті, у чому суть проблеми з «Титаніком».

— Ти з Небраски? — утім, це вже було не потрібно. Він знайшов цікавішу тему для розмови — він переключився на мене.

— Запитай, хто її батьки, — реготнув Тоні, явно радіючи, що тепер під прицілом опинився не він.

— Що? Що не так? — здійняв брову Джованні.

— Не звертайте уваги, — відмахнулася я, підчепивши виделкою прозору рожеву пелюстку шинки. — Його досі забавляє, що моя мама надзвичайно релігійна.

— Справді? — перепитав Великий Джо сторожко.

— Так, — ковтнула я слину. Щось не так? Я не очікувала, що він надасть цьому аж такого значення.

Джованні ще секунду мовчав. І, пирснувши, зайшовся сміхом. Почуте аж так звеселило його, що довелося витирати серветкою сльози, котрі виступили на очах.

— Та це ж класика! — плеснув він наостанок у долоні, заспокоюючись потроху. — Ти і він. Дівчина з благочестивої родини і… — він зміряв сина оцінювальним поглядом, але визначення такому скупченню гріхів так і не придумав, — мій Тоні.

— Та мені й самій важко у це повірити, — відчуваючи, як знов паленіє лице, пробурчала я.

Здається, чергова, пов’язана з «Титаніком», криза минула.

За кілька хвилин в боса задзвонив телефон. Він глипнув на дисплей, потім подивився на мене. Карі очі чомусь світилися лукавством.

— Це Сильвія. Маю відповісти, щоб вона мене не закатрупила, — оголосив він, встаючи з-за столу.

На якусь мить я знов мимоволі приревнувала Тоні до неї. Безглуздо, я знаю, але поки я не здатна контролювати це. Ще не навчилася. Ще не змирилася навіть, що Соретті викликає в мене настільки сильні почуття.