Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

- Наші пацани будуть бійцями, - заявив з твердістю, але все ж таки вирішив узгодити зі мною, - вірно, рідна?

- Та звідки мені знати. - хмикнула я, обхоплюючи руки чоловіка своїми руками, притуляючись щокою до його теплої долоні. – Дай хоч народити спочатку.

- Та куди ти подінешся. - посміхнувся Ваня і нахилившись через спинку лавочки ніжно поцілував у кінчик носа.

- І взагалі, може, будуть дівчатка. - Помітила я, зиркнувши на чоловіка.

Ми вирішили не дізнаватись статі дітей до їх народження, але всі навколо з ймовірністю майже сто відсотків були впевнені, що будуть хлопчики. Загалом я була з ними згодна, але вкотре підколоти зайву самовпевненість Вані не заважало.

- Та ні, пацани будуть. – самовдоволено простягнув Ваня.

- Ти не можеш знати, напевно. - З навмисною наполегливістю заявила я. - Я думаю, будуть дівчата.

- Та кажу тобі... - Стояв на своєму впертюх.

- Поб’ємося об заклад? - Лукаво посміхнувшись я підняла брову.

Ваня спочатку злякано подивився на мене, потім розсміявся, в мить розкусивши природу моїх суперечок.

- А давай. - Пустотливо усміхнувшись, Ваня обійшов лаву, і вмостившись поруч, обійняв мене рукою. – На що споримо? - Додав, блиснувши очима.

- М-м, - я задумалася буквально на секунду, або швидше вдала, що задумалася, - перші півроку, ночами до малюків вставатимеш ти.

- А як же груди... ну в сенсі, я ж не зможу їх погодувати... - спохмурнів мій чоловік.

- А от викручуйся, як хочеш. - Весело посміхнувшись, я знизала плечима.

Ваня похитав головою, обвів поглядом друзів, чи то шукаючи підтримки, чи то чекаючи співчуття. Але друзі лише поблажливо посміювалися - вони вже звикли до наших нескінченних жартівливих (і не дуже) суперечок. Недовго подумавши, він нарешті ляснув у долоні.

- Ну що ж, гаразд. А ти тоді, - Ваня зробив театральну паузу, глянувши на мене скоса, і додав, - програєш, і через рік-півтора, народиш нам ще дівчинку. Га? - Ваня глянув на мене поглядом «ну що, слабо?», і запитально підняв брову.

Я примружилася, обдарувала його вдавано несхвальним поглядом, і, недовго думаючи, простягла долоню для рукостискання.

- Годиться.

Вибух сміху порушив тишу, що повисла в альтанці. Хлопці сміялися і хитали головами. Поліна, яка поки що не наважувалася на дитину, дивилася на мене, як на божевільну. А досвідчена Кіра з поблажливим смішком заявила.

- Ти пошкодуєш про це одразу після пологів.

Я лише знизала плечима, мовляв, поживемо побачимо.

- Ти ж розумієш, що програєш. - Нахилившись до мого вуха, простягнув Ваня, цілуючи мене у скроню.

Я посміхнулася, притискаючись до нього ближче і підставляючи губи для поцілунку.

Подумаєш, програю...

Програвати я більше не боялася.

Тепер я точно знала: у будь-якій грі, у будь-якій суперечці з цим, самим приголомшливим і одночасно найнестерпнішим засранцем, програвши, або вигравши, зрештою я все одно переможу.

Адже в будь-якому з можливих варіантів я буду щаслива.

Кінець