Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

— Самому не можна ходити.

— В’язні знають, що я швидше їсти не міг і не ремствують, а ви чіпляєтеся.

— Ви завжди знаходите причину порушувати режим, — не здавався Карпов. — Я вас добре знаю. У вас то черевик порвався, то вас із друзів хтось затримав, а тепер зуб заболів.

— А ви, — відповів Скляр, — не можете, щоб не присікатися. За всяку дрібницю чіпляєтеся, щоб допекти.

— Я не чіпляюся. Я слідкую, щоб ви не нехтували вимогами правил внутрішнього розпорядку.

— Ну що ти, старшино, пристав до Скляра, — втрутився Онищук, — ти ж знаєш, що у нього болять зуби і він не міг так швидко повечеряти, як ми.

— Ти дивись, — оторопів Карпов, — знайшовся захисник! Ви хочете, щоб життя в зоні було краще, як за зоною. Не вийде! Політика партії тепер інша: затиснути ворогів радянської влади, щоб аж пищали! Попереду у нас ще багато можливостей, як це зробити. Он під куфайкою у Скляра цивільний светр. Він його навіть не дуже ховає. Не довго поносить. Скоро здійме!

— Тільки я, — питає Скляр, — чи познімаєте і в стукачів?

— Я робитиму, як накаже начальник табору.

— Але ж має бути бодай якась справедливість: закон, який би він не був, навіть такий, як ваші незаконні правила внутрішнього розпорядку, має бути для всіх однаковий.

— Ну, не може адміністрація виправно-трудової колонії ставитися однаково до тих, хто не виконує норму виробітку і, як наприклад ви, Скляр, що взагалі не хочете працювати.

— Ми є політичні в’язні, — пояснює Арсен, — і сидимо за ідею, а не за дармоїдство.

— У Совітському Союзі немає політичних в’язнів, у нас сидять злочинці.

— Це ваше лукавство називати чорне білим і біле — чорним, а примус і рабство називати свободою.

— Скляр, неправда, — не вгавав Карпов. — Усі держави держаться на примусі. А як же без нього? Без примусу кожен робив би, що заманеться. Та так би все суспільство розвалилося, бо хто ж би захотів сам робити те, що тепер робить з примусу? Тільки примус вносить у суспільство лад.

— Але ж, — каже Арсен, — примус робить людину нещасною.

— Сама людина зробила б себе ще більш нещасною, бо поставила б себе віч-на-віч з дикою неорганізованою природою.

— Це ваша дика азіатчина, що не має зеленого поняття про свободу особи і життя без начальницького батога.

— Ви багато знаєте.

— Стільки, скільки треба.

— Та не ви мене, а я вас ганяю.

— Вас зверху ганяють і нацьковують на нас, як собак: “Куси, куси його!” Ось ви кидаєтеся на нас і гарчите.

— То я собака?! — закричав Карпов.

— Так, собака! — закричав у відповідь Скляр. — Бо не маєш своєї волі, а дієш за нацьковуванням зверху.

Тим часом підійшли до барака, і в’язні розійшлись.

— Днювальний! — гукнув Карпов до шниря Лобова.

— Слухаюсь, громадянине старшина! — відповів Лобов.

— Ключ від кабінету начальника загону в тебе?

— Так, у мене.

— Відчини мені кабінет і сам вийди.

І до Скляра:

— Заходьте!

Скляр зайшов.

— Викладайте все з кишень на стіл. Роззувайтеся і роздягайтеся.

Перепалка все розгоралася. Розігралася ціла сцена.

Скляр:

— Старшина, мене сьогодні на роботі вже двічі шмонали, і ви на цьому тижні вже другий раз — чи не забагато?!

— Шмонатимемо стільки, скільки буде потрібно, — у відповідь Карпов.

Скляр:

— Повинна бути підстава — підозріння, що я щось заборонене маю.

— А в мене є підозріння.

— Але ж я не давав підстав, — сердито заперечив Скляр.

— У мене виник сумнів, чи не маєте ви щось заборонене.

Скляр, роззуваючись, каже:

— Шмон принижує людину. Коли в’язень дає підставу, тоді змушений терпіти приниження, а ви принижуєте без жодних підстав.

— Швидше здіймайте одяг, в тому числі й труси.

— Хочете заглянути в сраку?

— Мовчати! Піднять мошну! Повернутися! Присісти! Встати! Повернутися! Підняти руки над головою! Можете вдягатися! — гарчав Карпов.

— Яка все-таки ти, Карпов, мерзота і садюга! Ти такий радий, що завдав мені приниження!

— Замовчи! — заволав Карпов. — Я напишу доповідну начальнику, і ти попадеш в шізо.

— Та наплював я на твоє шізо і на тебе разом з ним! Надумав чим лякати! — відрубав Скляр і вийшов з кабінету.

Карпов написав рапорт, але начальник колонії Коломитцев перед тим, як зреагувати на рапорт старшини, захотів побалакати зі Склярем і викликав його до себе. Арсен постукав у двері, відчинив і каже:

— Моє прізвище Скляр. Ви мене викликали?

— Так, викликав. А чого ви не здоровкаєтесь?

— Не хочу лукавити: я вам не бажаю здоров’я, як і ви мені.

— Чого ви так? Я особисто вам не бажаю зла.

— Ви особисто здійснюєте режим, розрахований на знищення українців.

— Не українців, а українських буржуазних націоналістів, що борються проти радянської влади.

— Назвіть мені з усієї зони хоч одного українського буржуя. Таких немає. Ви душите українців, що виступили за вихід України з-під влади Москви.

— Такого виходу хочуть не українці, а жменька одщепенців та німецька агентура в особах Бандери, Стецька та ще десятка гітлерівських посіпак. Я трохи познайомився з вашою справою. Ви воювали зі зброєю в руках проти нашої народної влади. Ви думали, що боретеся за самостійність України. Ви й не знали, що вище керівництво ОУН і УПА — це давні агенти гітлерівської Німеччини. Вас просто обдурили: на вашій крові в Україні і на ваших муках у концтаборах вони просто заробляють собі політичні дивіденди та сите життя в Німеччині та Америці. Я знаю: багато з ваших українських націоналістів так засліплені вузьколобим націоналізмом, що готові померти в надії, що їм поставлять пам’ятника за їхню впертість. Марно сподіваються. Пам’ятника їм ніхто не поставить. Вони вже по п’ятнадцять років під нашим керівництвом будують комунізм. Це хіба комуністична партія їм мала б поставити пам’ятники за те, що в тих барачних умовах і на таких харчах вони стільки вклали праці в розвиток соціялістичної економіки. Але наша партія не поставить, бо ж ви запеклі вороги. Того вам призначили долю таку, яку потрібно: за життя — праця, після смерті — забуття. На ваших могилах немає прізвищ. Там тільки номери справ. Справи партія час від часу чистить. Не