Читати книгу - "Буря Мечів"

— Їхні батьки мають право вимагати в мене правди,— сказав Роб.— І справедливості. На це вони теж мають право,— він глянув на свою корону — на тьмяне сяйво бронзи й кружало із залізних мечів.— Лорд Рикард зневажив мене. Зрадив. Вибору немає, доведеться його засудити. Тільки боги знають, що зробить Карстаркова піхота, яка нині з Рузом Болтоном, дізнавшись, що я стратив їхнього очільника як зрадника. Слід попередити Болтона.

— У Гаренхолі й спадкоємець лорда Карстарка,— нагадав йому сер Бринден.— Старший син, якого Ланістери взяли в полон на Зеленому Зубці.

— Гаріон. Його звати Гаріон,— гірко розсміявся Роб.— Королю краще знати імена ворогів, хіба ні?

Чорнопструг проникливо глянув на нього.

— А ти в цьому впевнений? Що юний Карстарк обов’язково стане ворогом?

— А ким іще? Я-бо от-от страчу його батька, тож навряд чи він мені подякує.

— А може бути. Є чимало синів, які ненавидять своїх батьків, а ти одним ударом зробиш з нього лорда Картверді.

— Навіть якби Гаріон був з таких,— похитав Роб головою,— він ніколи не зміг би відкрито пробачити батькового вбивцю. Бо проти нього підуть власні піддані. Це північани, дядьку. А Північ нічого не забуває.

— Тоді пробачте його,— запропонував Едмур Таллі.

Роб, не вірячи власним вухам, витріщився на нього.

Під цим поглядом Едмурове обличчя почервоніло.

— Ну, тобто не відбирайте в нього життя. Мені все це, звісно, не подобається так само, як і вам, сір. Моїх людей він теж повбивав. Бідолашний Делп тільки-тільки видужав після рани, яку отримав від сера Джеймі. Певна річ, Карстарка слід покарати. Наприклад, закувати в ланцюги.

— Як заручника? — мовила Кетлін. «Може, найкращий вихід...»

— Так, заручника! — брат сприйняв її роздуми як згоду.— Сказати сину, що як він зберігатиме вірність, батькові нічого не загрожує. В іншому разі... надії на Фреїв більше немає, навіть якби я запропонував одружитися з усіма дочками лорда Волдера разом узятими, ще й носити його паланкін. А якщо ми втратимо ще й Карстарків, яка нам узагалі лишається надія?

— Яка надія...— Роб зітхнув, відкинув з очей чуба й мовив: — Ми не отримали ні звісток від сера Родрика з Півночі, ні відповіді від Волдера Фрея на нашу нову пропозицію, ще й Соколине Гніздо мовчить... Твоя сестра,— звернувся він до матері,— взагалі нам відповість? Скільки разів мені їй писати? Не повірю, що до неї не долетів жоден птах.

Кетлін збагнула, що синові потрібна бодай якась розрада — він хоче почути, що все буде гаразд. Але король має знати правду.

— Птахи долетіли. Хоча вона може сказати, що ні,— якщо до цього колись дійде. Навіть не чекай звідти допомоги, Робе. Лайса хоробрістю ніколи не вирізнялася. Як ми були ще дітьми, вона, заподіявши якусь шкоду, завжди тікала й ховалася. Певно, гадала, якщо лорд-батько зразу її не знайде, то потім забуде покарати. І зараз те саме. Страх змусив її тікати з Королівського Причалу в найбезпечніше місце, яке їй відоме, і вона тепер сидить на своїй горі, сподіваючись, що всі про неї забудуть.

— Лицарі Видолу могли б змінити хід війни,— сказав Роб,— та якщо Лайса не воюватиме, нехай. Я тільки просив її відчинити нам Криваву браму й надати в Мартингороді кораблі, які доправлять нас на Північ. Високий гостинець — шлях тяжкий, але не такий тяжкий, як пробиватися через Перешийок. Якби мені вдалося висадитися в Білій Гавані, я б обійшов з флангу Кейлінський Рів і за півроку вигнав залізних з Півночі.

— Цього не буде, сір,— сказав Чорнопструг.— Кетлін має рацію. Леді Лайса всього боїться й не пустить у Видол армію. Жодну армію. Кривава брама лишатиметься зачинена.

— Чужі б її забрали,— в розпачі люто вилаявся Роб.— Клятий Рикард Карстарк! І Теон Грейджой, і Волдер Фрей, і Тайвін Ланістер та іже з ними! Боги праведні, чого люди так хочуть стати королями? Коли всі кричали «Король на Півночі! Король на Півночі!», я сказав собі... присягнувся собі... що стану добрим королем, гідним як батько, сильним, справедливим, відданим друзям і хоробрим у битвах з ворогами... а тепер я навіть не можу сказати, хто друг, а хто ворог. Чого все так заплуталося? Лорд Рикард пройшов зі мною півдюжини битв. За мене померли в Лопотючому лісі його сини. Тайон Фрей і Віллєм Ланістер були моїми ворогами. А тепер мені заради них доведеться вбити друга мого покійного батька,— від поглянув на присутніх.— Та чи подякують мені Ланістери за голову лорда Рикарда? А Фреї?

— Ні,— як завжди, прямо відповів Бринден Чорнопструг.

— Тим більше є сенс зберегти лорду Рикарду життя й потримати його як заручника,— нагадав Едмур.

Роб простягнув обидві руки, підхопив важку залізну з бронзою корону й поклав собі на голову, і раптом знов перетворився на короля.

— Лорд Рикард помре.

— Але чому...— почав був Едмур.— Ви ж самі казали...

— Я знаю, що казав, дядьку. Але це не змінює того, що я мушу зробити,— чорні мечі на короні чітко вирізнялися на Робовім чолі.— У битві я й сам міг зарубати Тайона з Віллемом. Але тут не битва. Вони спали в ліжках, голі й беззбройні, в камері, в яку їх помістив я. Рикард Карстарк убив не просто Фрея і Ланістера. Він зганьбив мою честь. Його справа вирішиться на світанку.

Коли настав світанок, сірий і холодний, на зміну зливі прийшов дрібний невпинний дощ, та в богопралісі все одно було повно людей. Лорди приріччя й північани, високородні та простолюд, лицарі й перекупні мечі й конюші, всі зібралися серед дерев — подивитися закінчення темного танку ночі. За розпорядженням Едмура перед серце-деревом установили плаху. Великий Джон повів крізь натовп досі зв’язаного по руках лорда Рикарда Карстарка, і навколо них сіялися дощ і листя. Карстаркові люди вже висіли на високих мурах Річкорину на довгих мотузках, і дощ поливав їхні потемнілі обличчя.

Біля шибениці чекав Ладний Лу, але Роб забрав у нього бердиш і звелів йому відійти.

— Це робота для мене,— сказав він.— Це я засудив його до страти. Тож і померти він має від моєї руки.

Лорд Рикард Карстарк ледь-ледь уклонився.

— Бодай за це я вам вдячний. Та більше ні за що.

Вдягнений він