Читати книгу - "Буря Мечів"

— У моїх жилах, як і в твоїх, хлопче, біжить кров перших людей. Добре буде, якщо ти це пам’ятатимеш. Мене назвали на честь твого дідуся. На боці твого батька я підняв свої прапори проти короля Ейриса, а на твоєму боці — проти короля Джофрі. На Волоброді, в Лопотючому лісі, в Табірній битві я воював поряд з тобою, а на Тризубі вистояв з лордом Едардом. Ми родичі, Старки і Карстарки.

— Родинні зв’язки не завадили вам зрадити мене,— сказав Роб.— І тепер вони вас не врятують. Навколішки, мілорде.

Кетлін знала: лорд Рикард правду каже. Карстарки ведуть рід від Карлона Старка, молодшого сина одного з правителів Вічнозиму, який тисячу років тому здолав лорда-заколотника й за свою доблесть був винагороджений землями. Замок, який він збудував, спершу називався Карлова Твердь, та скоро перетворився на Картвердь, а за кілька століть Старки з Картверді стали Карстарками.

— Хай судять давні боги чи нові,— сказав сину Кетлін лорд Рикард,— а немає гіршого прокляття, ніж стати кревногубцем.

— На коліна, зраднику,— повторив Роб.— Чи мені силою вкладати вам голову на плаху?

Лорд Карстарк опустився навколішки.

— Боги судитимуть тебе, як ти судиш мене,— він поклав голову на плаху.

— Рикарде Карстарк, лорде Картверді,— Роб обіруч підніс важку сокиру.— Перед очима богів і людей я визнаю вас винним у вбивстві й державній зраді. Іменем своїм я засуджую вас до страти. Власноруч відбираю у вас життя. Волієте сказати останнє слово?

— Вбивай уже, прокляття на твою голову! Ти мені не король.

Сокира рухнула додолу. Важка й нагострена, вона вбила одним ударом, але тільки після третього удару голова відділилася від тіла, й на той час і живий, і мертвий просякли кров’ю. Роб з огидою опустив сокиру й без слова обернувся до серце-дерева. Так він і стояв, тремтячи і стискаючи кулаки, а по щоках у цього цебенів дощ. «Простіть йому, боги,— безмовно молилася Кетлін.— Він іще зовсім хлопчик, та й іншого вибору не мав».

Того дня більше вона сина не бачила. Дощ не припинявся цілий ранок, хльостаючи річки та перетворюючи траву в богопралісі на болото й калюжі. Чорнопструг, зібравши сотню вояків, поїхав у погоню за Карстарками, але ніхто не сподівався повернути багато з них.

— Молюся тільки за те, щоб не довелося їх потім вішати,— сказав він, від’їжджаючи. Коли він поїхав, Кетлін пішла в батькову світлицю — посидіти біля ліжка лорда Гостера.

— Недовго вже зосталося,— попередив її мейстер Вайман, коли прийшов по обіді.— Його залишають останні сили, хоч він і намагається боротися.

— Він завжди був борцем,— сказала Кетлін.— Любий мій упертюх.

— Так,— мовив мейстер,— але в цій битві йому не перемогти. Час складати меч і щит. Час здатися.

«Здатися,— подумала вона,— замиритися». Мейстер про її батька зараз каже чи про сина?

Ввечері до неї прийшла Джейн Вестерлінг. Юна королева сором’язливо ступила до світлиці.

— Леді Кетлін, не хочу вас турбувати...

— Ласкаво прошу, ваша світлосте.

Кетлін саме шила, але відклала голку.

— Будь ласка, кличте мене Джейн. Я не почуваюся «світлістю».

— Але ви — королева. Будь ласка, присядьте, ваша світлосте.

— Джейн,— присіла дівчина біля коминка й нервово розправила спідницю.

— Як зволите. Чим можу прислужитися, Джейн?

— Я через Роба,— сказала дівчина.— Він такий нещасний... такий сердитий і безутішний! Я не знаю, що робити.

— Нелегко відбирати в людини життя.

— Знаю. Я йому казала, щоб узяв собі ката. Лорду Тайвіну, щоб стратити людину, досить просто наказ дати. Так легше, хіба ні?

— Так,— сказала Кетлін,— але мій лорд-чоловік завжди учив сина: убивство не має бути легким.

— А! — королева Джейн облизала вуста.— Роб за цілий день нічого не їв. Я попросила Роланда принести йому смачну вечерю — свинячі реберця, тушковану цибулю й ель, але він і не торкнувся їжі. Цілий ранок він писав листа і сказав мені не турбувати його, але не встиг він того листа дописати, як тут-таки спалив. А тепер Роб сидить і роздивляється карти. Я його спитала, що він там вивчає, але він не відповів. Мабуть, і не почув мене. Він навіть не перевдягався. Цілий день сидів у мокрому, ще й закривавленому. Я хочу бути йому гарною дружиною, правда хочу, але гадки не маю, як йому допомогти. Як підбадьорити його, як утішити. Я не знаю, чого йому треба. Будь ласка, міледі, ви ж його мати, скажіть мені, що робити.

«Скажіть мені, що робити». Кетлін могла б таке саме запитання поставити, якби батько був у такому стані, що його ще можна питати. Та лорда Гостера, можна сказати, вже немає. А її Неда — тим паче. І Брана з Риконом, і давним-давно вже — і мами, і Брандона. Лишився в неї тільки Роб, Роб — і примарна надія повернути дочок.

— Іноді,— повільно заговорила Кетлін,— найкраще, що можна зробити, це не робити нічого. Коли я тільки приїхала у Вічнозим, мене страшенно ображало, що Нед раз у раз ходить у богопраліс і сидить біля серце-дерева. Я розуміла, що в цьому дереві — частина його душі і що ця частина ніколи не належатиме мені. Та дуже швидко я збагнула, що без цієї частини він не був би Недом. Джейн, донечко, ти вийшла заміж за Північ, як це колись зробила і я... а на Півночі приходить зима,— вона силувано усміхнулася.— Май терпіння. І розуміння. Він тебе кохає і потребує, тож скоро до тебе повернеться. Можливо, вже сьогодні вночі. А коли це станеться, будь поряд. Ось і все, що я можу тобі порадити.

Юна королева слухала її уважно.

— Так, я буду поряд,— сказала вона, коли Кетлін договорила, і звелася на ноги.— Мені час повертатися. Можливо, він мене шукає. Побачимо. Та якщо він і далі занурений у свої карти, я терпляче почекаю.

— Іди,— мовила Кетлін, та коли дівчина вже була біля дверей, їй спало на думку ще дещо.— Джейн,— гукнула вона,— є ще одна річ, яка потрібна Робу від тебе. Хоча він, можливо, і сам про це не здогадується. Королю потрібен спадкоємець.

— Мама те саме каже,— усміхнулася дівчина.— Запарює мені посет з молока, елю та прянощів — для фертильності. Я його щоранку п’ю. Я Робу сказала, що тепер точно