Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

швидкість і злегка нахилившись на лівий борт, взяв курс на Даунз. Серце поета тремтіло від збудження; а від солоного вітру, який викликав у нього приємний трепет у животі, кров приливала до його чола. Невдовзі, по якихось декількох хвилинах цієї подорожі під вітрилами, він зміг розгледіти флотилію в променях призахідного сонця: з пів сотні барків, шняв, кечів, бригів і кораблів у повному оснащенні, кинувши якір, юрмилися навколо військового корабля, що мав супроводжувати їх крізь води, у яких траплялися пірати, аж до Віргінських мисів, звідкіля кожен уже мав прямувати власним шляхом. Підійшовши ближче, можна було помітити, що на кораблях кипить робота: невеличкі вантажні судна і перевізники всіляких типів і розмірів снували від корабля до берега або від одного корабля до іншого, перевозячи вантажі та пасажирів, що трохи припізнилися; матроси поралися біля такелажу, ключували до рей вітрила; вахтові офіцери голосно віддавали накази щодо робіт на чардаку та вигукували команди, що стосувалися вітрил.

— Котрий із них «Посейдон»? — запитав він радісно.

— Ондечки він, по правому борту, — старигань вказав цибухом люльки на корабель, що стояв на якорі на відстані якоїсь чверті милі праворуч від них з навітреного боку; прямуючи наступним галсом, вони мали підійти до нього впритул. Корабель водообсягом близько двохсот тон, що мав широкий ніс і квадратову корму, з баковою надбудовою та пів'ютом, розташованими високо над головною палубою, з фок-щоглою, грот-щоглою та бізанню, всі з реями та стеньгами — цей «Посейдон» зовні не дуже різнився від інших суден свого класу в цій флотилії; насправді ж, якщо й різнився чимось, то хіба меншою імпозантністю. Досвідченому оку його обтріпані линви, погано просмолені ванти, вкриті іржею ланки ланцюга, незакріплені й неприбрані кінці такелажу та загальна неохайність сказали би про старий вік корабля й недбале до нього ставлення. Але для Ебенезера він затьмарював усіх своїх сусідів.

— Яка велич! — вигукнув він, згораючи від нетерпіння ступити на нього. Коли ж нарешті вони доплили останній відрізок шляху і пристали до борту, він охоче й без затримки видерся по трапу — геройський вчинок, який зазвичай був би понад його здібності, — і радісним вигуком привітав вахтового офіцера, побажавши йому доброго дня.

— Я можу взнати ваше ім'я, сер? — запитав цей достойник.

— Так, звичайно, — відповів поет, злегка вклонившись. — Я Ебенезер Кук, Поет-лауреат Меріленду. Плату за мій проїзд вже внесено.

Офіцер поманив до себе двох кремезних матросів, що стояли поблизу, й Ебенезер відчув, як вони міцно вхопили його за руки.

— Що це означає? — скрикнув він. Усі на чардаку «Посейдона» повернулися до нього, щоб поспостерігати за цією сценою.

— Ану ж бо перевіримо, чи вміє він плавати так само пишно, як і брехати, — сказав вахтовий. — Гей, хлопці, викиньте цього поганця за облавок.

— Стривайте! — наказав поет. — Я скажу капітанові, щоб він вас усіх висік! Кажу вам, я — Ебенезер Кук і, за наказом лорда Балтимора, Поет-лауреат Меріленду!

— Я бачу, — сказав вахтовий офіцер, неприязно посміхаючись. — І чи має вашмосць пан Лауреат кого-небудь, хто міг би підтвердити його особистість? Звісно, що леді та джентльмени серед пасажирів мають знати свого Лауреата!

— Звісно, що я можу надати доказ того, — сказав Ебенезер, — хоча мені здається, що саме ви маєте надати доказ протилежного! Я маю друга на березі, який… — він зупинився, пригадавши ту машкару, під якою нині ховався Берлінґейм.

— …який заприсягнеться в тому на чім світ стоїть, адже ви дали йому гарного хабаря, — виголосив офіцер.

— Він бреше, — сказав Джозеф, молодик зі шлюпа, який виліз на борт корабля і став позаду Ебенезера. — Він сказав мені, що є слугою Лауреата, але зараз я навіть щодо цього маю сумніви. Який слуга буде вдавати із себе хазяїна, коли сам хазяїн поруч?

— Ні, ви мене не зрозуміли, — запротестував Ебенезер. — Чоловік, який називає себе Ебенезером Куком, є самозванцем, клянуся! Приведіть-но цього пана сюди, щоб я міг подивитися йому прямо в очі та проклясти його за те ошуканство!

— Він зараз у своїй каюті, пише вірші, — відповів офіцер, — і не бажає, щоб його турбували. — І наказав морякам: — Викиньте його за облавок, і хай іде до біса.

— Стійте! Стійте! — заволав Ебенезер. Усім серцем йому хотілося бути зараз у «Володарі морів» разом з Берлінґеймом. — Я можу довести вам, що цей чоловік вас обманює! У мене є патент, виписаний самим лордом Балтимором!

— Тож прошу, пред'явіть його, — з усмішкою попрохав офіцер, — і тоді замість вас я викину за облавок того другого.

— Святий Боже! — простогнав поет, зрозумівши нарешті, що трапилося. — Я його не туди поклав. Найімовірніше, він лежить у моїй скрині десь унизу.

— Найімовірніше, так воно і є, оскільки скриня належить панові Куку. У будь-якому разі він лежить на своєму місці, бо я бачив його на власні очі — Лауреат пред'явив його на вимогу підтвердити свою особу. Викидайте цього лайдака за облавок!

Але Ебенезер, усвідомивши своє скрутне становище, впав колінами на чардак і обійняв ноги офіцера.

— Ні, молю вас, не топіть мене! Я визнаю, що намагався вас обдурити, добрі паничі, але то була тільки пуста витівка, лише такий собі першоквітневий жарт, а я є Лауреатів слуга, як то і підтвердив цей джентльмен, і маю при собі записник Лауреата на підтвердження цього. Відведіть мене до мого хазяїна, благаю вас, і я попрошу в нього вибачення. Це тільки пуста витівка, присягаюся!

— Що скажете, сер? — запитав один з матросів.

— Либонь, він каже правду, — визнав офіцер, звіряючись з папером, який тримав у руці. — Містер Кук замовив проїзд для слуги, але коли він прибув з порту, з ним нікого не було.

— Я так гадаю, що то якийсь шахрай і шукач пригод, — сказав Джозеф.

— Ні, клянуся вам! — скрикнув поет, згадавши, що Берлінґейм цього ранку замовив місця Ебенезеру й собі під виглядом слуги Бертрана. — Я Бертран Бертон з парафії Сент-Джайлза, панове, слуга пана Кука і його батька!

Офіцер якусь хвилину постояв, роздумуючи над цією справою.

— Ну, що ж, гаразд, тоді відішліть його донизу, допоки хазяїн не признається до нього.

Попри притугу, у яку він втрапив, Ебенезер відчув полегшення: він мав намір залишитися на кораблі за будь-яку ціну, бо коли вони