Читати книгу - "Симпатик"

— Чому вони схожі на в’єтконгівців? — спитав сивий капітан.

Не тільки партизани скидалися на своїх старих ворогів, як ми дізналися, коли десяток вояків повели нас до хатини їхнього командира. На тонкій смужці ґанку стояв стрункий чоловік, освітлений зі спини голою електричною лампочкою.

— Хіба ж це не… — почав Бон і зупинився, усвідомивши абсурдність свого питання.

— Усі так кажуть, — відповів йому Клод.

Адмірал підняв руку, вітаючись з нами, і усміхнувся знайомою, дядьківською посмішкою. У нього було сухорляве, майже красиве обличчя з гострими рисами — класичний образ вченого чи мандарина. Волосся було сиве, але не біле, коротко стрижене, трохи рідше на маківці. Найпомітнішою рисою була тонка борідка, охайна й доглянута, як годиться для чоловіка середнього віку — не рідкий юнацький безлад і не довгий, закручений пучок старого.

— Ласкаво просимо, — мовив адмірал, і навіть у м’якій інтонації його голосу я почув відгомін тієї плівки, на якій був записаний спокійний і витончений голос Го Ші Міна. — Ви мали втомитися після далекої подорожі. Прошу, заходьте, приєднуйтеся до мене.

Як і Го Ші Мін, адмірал називав себе Дядьком. Як і Го Ші Мін, він вбирався дуже просто, його чорна сорочка та штани були такі ж, як вбрання його партизанів. І, як і Го Ші Мін, він обставив свою штаб-квартиру скромно й інтелігентно. Ми сиділи босоніж на очеретяних рогожках у єдиній у хатинці кімнаті, дещо збентежені такою моторошною подібністю. Наш привид мусив спати на голій підлозі, бо ліжка ніде не було видно. Уздовж однієї стіни вишикувалися бамбукові полиці, біля іншої стояв простий бамбуковий стіл та стілець. За вечерею, поки ми пили Генералове віскі, адмірал розпитував нас про роки, проведені в Америці, а ми й собі запитали його про те, як його закинуло в ці хащі. Він усміхнувся, струсив попіл у попільничку, зроблену з половини шкаралупи кокосового горіха.

— В останній день війни я командував транспортним кораблем, повним моряків, солдатів, поліцаїв і цивільних, урятованих з пристані. Я міг би пливти до сьомого флоту, як і чимало моїх товаришів-капітанів. Однак американці вже зраджували нас раніше, і якби поплив до них, я не міг би сподіватися на те, що знову зможу битися. З американцями я покінчив. Тепер, коли їхню білу расу переможено, вони лишали Азію жовтій расі. Тож я поплив до Таїланду. Тут у мене були друзі, і я знав, що вони прихистять нас. Їм не було куди подітися, на відміну від американців. Тайці готові були битися з комунізмом, бо він тиснув на них на кордоні з Камбоджею. Лаос теж скоро мав упасти. Як бачите, мене не так, як багатьох наших земляків, цікавила можливість врятуватися… — Тут адмірал зупинився і знову всміхнувся, а жоден з нас не потребував нагадування про те, що ми належали саме до цих земляків. — Бог уже врятував мене. Я не мав потреби бути врятованим американцями. Перед своїми людьми на кораблі я присягнув, що ми продовжимо битися — місяцями, роками, десятиліттями, як буде потрібно. Якби ми подивилися на нашу боротьбу Божими очима, то побачили б, що часу взагалі немає.

— Отже, Дядьку, — мовив Бон, — ви вважаєте, що в нас справді є шанс?

Перш ніж відповісти, адмірал погладив свою борідку.

— Сину мій, — сказав він, не припиняючи гладити її, — згадай Ісуса і те, як християнство почалося з нього, його апостолів, їхньої віри та Слова Божого. Ми схожі на цих істинних вірян. У нас у цьому таборі є дві сотні апостолів, радіостанція, що транслює слово свободи на нашу поневолену батьківщину, та зброя. Ми маємо те, чого ніколи не мав Ісус з його апостолами, але їхня віра в нас є, і не найменша, а навпаки. Бог на нашому боці.

Бон підпалив ще одну сигарету.

— Ісус помер, — мовив він. — І апостоли теж.

— І ми помремо, — сказав беземоційний лейтенант. Попри зміст його слів, а може, саме через цей зміст його вимова та поведінка лишалися позбавленими емоцій. — Не те, щоб це було так уже погано.

— Я не кажу, що ви помрете під час цієї місії, — сказав адмірал. — Колись — беззаперечно так. Але якщо ви помрете під час місії, знайте, що ті, кого ви врятували, будуть вам вдячні, так само як люди, врятовані апостолами, вдячні їм.

— Чимало з тих, кого вони врятували, не хотіли бути врятованими, Дядьку, — сказав на це Бон. — Саме тому вони й померли.

— Синку, — мовив адмірал, уже не посміхаючись. — Ти не схожий на вірянина.

— Якщо ви маєте на увазі того, хто вірить у релігію, чи антикомунізм, чи свободу, чи те, що позначається подібними гучними словами, то — ні, я не вірянин. Я вірив раніше, але вже не вірю. Мені начхати на порятунок кого завгодно, зокрема себе самого. Я просто хочу вбивати комуністів. Саме тому я той, хто вам потрібен.

— Це я переживу, — сказав адмірал.

Розділ 18

Два тижні ми звикали до погоди та своїх нових товаришів, серед яких виявилася трійця, яку я ніколи вже не очікував побачити. Ці лейтенанти тепер були бородаті й відростили волосся, якщо порівняти з тим вечором, коли ми з Боном та Маном зустріли їх у сайгонському провулку, де вони співали «Прекрасний Сайгон! О, Сайгоне! О, Сайгоне!», але вони були такі ж тупі, як тоді. Того дня, коли Сайгон упав, вони змогли дістатися до доків, а там застрибнули на борт корабля адмірала.

— Відтоді ми в Таїланді, — сказав лідер цієї трійці морпіхів.

Він усе життя провів у дельті Меконгу, як і його товариші, й на всіх трьох позначилося життя під сонцем, хоч і в різних відтінках. Його шкіра була темна, однак у другого морпіха — ще темніша, а в третього — найтемніша, подібна до чашки чорного чаю. Ми з Боном неохоче потиснули їм руки.

— Ми поведемо вас через кордон, — мовив темний морпіх. — Тож нам краще ставитися один до одного правильно.

Саме на нього я колись наставляв свого пістолета, та, відколи він вирішив не згадувати про це, я теж мовчав.

Усього в команді